Вже маю звичку просинатись до світанку,
Думки снують, в чужих світах мандрують,
І вітер, гість непрошений, в фіранках,
Пустує, мов найнявся, бешкетує…
В пухнасту ковдру задоволено пірнаю.
Світанки в серпні звично прохолодні.
Неначе в сон у спогади впадаю.
В далекі спогади, у часову безодню:
«Дзвенить відро, матуся йде доїти.
Так спати хочеться, та вже пора вставати,
Духмяну зелень тато в хлів несе поїсти,
Мені ж у череду корову виганяти.
Жену стежиною, вона ж тварина вперта,
Під кожним кущиком, «як вкопана», пасеться.
А бур`яни вздовж стежки вищі мене,
Таке із пам`яті ніколи не зітреться!
Село на пагорбі, внизу зітхає річка.
Туман красуню ніжно обіймає,
Латаття, гребля, млин старий, мов свічка,
Рибалка з вудками в човні дрімає.
Роса холодна, босоніж хутчіш додому,
Під теплу ковдру, можна ще поспати.
Здається тільки кліпнула, й потому,
Вже сонце високо, його не наздогнати.»
Приснилося…це ж треба так, під ранок.
Душа за втраченим болить, щемить, нуртує.
Ось піднімусь, зготую каву на сніданок.
Та онучатам зателефоную…
2021 рік
Жанна Євсєєва
