Загублений в пітьмі буденних днів,
Окутий болем , збитий з ніг…
Я встану і піду на поклик серця,
Та серце, рідна, кличе лиш тебе.
Десь там, де ми колись були щасливі,
Долали разом всі шторми…
В повітрі вирувало лиш кохання,
А нині – сам у цій безмовній тишині.
У пошуках очей твоїх кохана,
Зустріну тисячі холодних та чужих.
Та ось чужих мені не треба…
Бо в цій пітьмі засяють лиш твої…
Не вже ця мить таки настала,
Коли у глиб зіниць твоїх дивлюсь.
Я запитаю пошепки : "Чекала?",-
А ти торкнешся мовчки моїх вуст…
Едуард Верещак
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
