Між нами тиша, холод, непорозуміння…
Раніше говорили ми про все,
Тепер з'їдає душу лиш сумління,
І розуміючи хто ворожбу несе.
Свого царя піднесли ви до неба,
Себе він всемогутнім величає.
Йому пошани й спокою не треба,
Він просто все руйнує й убиває.
Але до чого ваш правитель?!
Завжди з тобою були дружні,
Згадай душі рідну обитель,
Де ми одна одній були так нужні…
Усе пройшло…Хіба ти це забула?
Забула, верби, наш "клинок",
Згадай, сестра моя, прокинься!
Хай буде це лиш тільки сон.
Тебе неначе підмінили…
Що сталося мені скажи?!
А може тебе опоїли
Ці нелюди, ці вороги ?!
Згадай! Усі щасливі наші миті,
Згадай сестру старшу, мене,-
Ми брата правда поховали,
Але згадай, згадай усе!
Хіба можливо це забути?!
А далі як з оцим всим жити?
Жить так і просто все забути?
Чи просто все похоронити?
Ріднеку серцю ту хатину,
Де мати нас завжди чекала,
Де ми усі, як бджоли в вулик,
З'їжджались туди раз на рік.
Сестра, хіба ти це забула?
Достукаюсь я всеодно, повір.
Ми всі такі, як і раніше,
Цінуємо все навкруги,
І пам'ятайтаємо ту хату
Де у дитинстві ми жили.
Побачити рідне подвір'я,
Невже й за ним ти не скучаєш?
З криниці витягти водиці,
Із гілок вишні випить чаю.
Ставок і кладка через річку,-
Це стерти з пам'яті не можна!
І у косах червону стрічку,
І коло хати матіолу…
Хіба за цим ти не сумуєш?
Тоді щасливі дні жили.
Я вірю, ти усе згадаєш,
І буде все, як і тоді…
13.08.2025
Оксана Колесникова
