Допоки дихаю- я можу,
допоки серце моє бʼється в такт,
допоки в голові моїй залишилась надія.
Впаду в багнюку: ноги, руки замащу,
я знов підіймусь,
я духу що є сили наберусь.
Коли пихату думку ту, незрозумілу
почую в сторону свою,
я розсміююся, сльози линуть.
Вони не від туги, і не від щастя.
Вони- мій прояв сили, мій уклін.
Уклін всім тим, хто втратив віру,
хто втратив віру в відчайдушний дух.
Мене не зломить навіть постріл дула.
Я розсміюся вам в обличчя знов!
Промови суті вже не мають,
не має суті і любов брехлива, мсьє,
що вигадали ті, кому ховати сенс мотиви є.
Я вірю лиш собі і своїм силам.
Я вірю лиш в любов, яку споруджує моя душа.
Мені з дитинства мама промовляла-
з невіри починається страшнюща буря.
Тому я стисну зуби через біль нестримний
і очі враз розплющаться на світ,
на правду, сховану за тисячею стін забитих.
Приховане- назавжди всім відомий факт,
тому ховати силу сенсу вже не маю.
Допоки дихаю- я знаю,
куди іти, для чого мені жити,
кому присвячувати всі свої слова.
Допоки дихаю- я вірю,
приховане- це сила,
моя єдина зброя,
моє єдина справжнє «я».
Єн Долі
