Це був звичайний ранок.
Я ще лежав, не прокинувся як слід,
коли почався той звук —
низький, гудячий, страшний…
як муха, тільки гігантська,
як смерть, що летить просто в тебе.
Я чув, як він наближається.
І в якийсь момент мені здалося,
що летить просто у мій дім.
Я навіть встиг подумати — все,
ось зараз буде мій кінець.
А потім — вибух.
Глухий, важкий, з димом і тріском.
За двадцять метрів від мого дому
шахед врізався у дерево й здетонував.
Хвиля вдарила вікна, двері,
все сипонуло, задзвеніло,
а я підскочив з ліжка як ошпарений.
Першим ділом — на балкон.
Дивлюсь: дим, шматки дерева,
скло, люди бігають,
а в голові тільки одне —
“живий, живий, живий…”
Потім знов вибух — десь далі,
і я розумію, що це ще не кінець.
Одягнувся, вийшов на двір,
щоб побачити, що там робиться.
На вулиці — люди, як мурахи,
всі в шоці, всі щось кричать,
машини горять, сигналки виють,
повсюди скло, дим і гар.
І знов чути цей звук у небі,
як рій злих бджіл,
і здається, що зараз знов впаде.
Тоді я вперше відчув,
що смерть може бути зовсім поруч.
Не десь там — у новинах,
а тут, біля тебе,
в твоєму місті,
біля твого дому.
Стояв і дивився, як небо чорне,
як люди знімають телефоном,
а я тільки думав про одне —
як же мені пощастило,
що я досі дихаю.
Смерть ходила поруч,
але цього разу пройшла мимо.
І я зрозумів —
потрібно берегти життя,
бо воно тонке, як скло,
а вибух може зламати все за мить.
28.09.2025, 7:30 ранку
