На великій Україні,
У якомусь-там селі,
Поживали дід та баба.
Жили в злиднях та нужді.
Не було у господарстві
Ні коня, ані вола.
Навіть кури не греблися
Біля їхнього двора.
Та одного разу баба
Просить діда, щоб зробив
Він бичечка із соломи
І смолою просмолив.
Дід уважив це прохання.
Спозаранку він устав,
Назбирав пучок соломи
І бичечка їй зв’язав.
Обсмолив його смолою,
Той відразу гарним став.
І дідусь бичка з соломи-
Смоляним Бочком назвав.
Вивів дід бичка край лісу,
Щоб травичку пощипав.
Тільки пастися почав той,
Тут ведмідь пришкандибав.
Весь побитий і обдертий.
Шкіра в нього обвиса.
“Дай смоли мені шматочок,-
Він прохає у бичка.-
Треба шубу підлатати.
Я в кущах її порвав,
Бо малиною смачною
Там учора ласував.”
А бичок, немов не чує.
Їсть травичку та мовчить.
Почекав ведмідь хвилинку,
А тоді як загарчить:
“Як смоли не хочеш дати,
То я сам її візьму !
Підлатаю нею шубу,
А тебе я роздеру !”
На бичка почав кидатись.
Укусив його за бік.
Ухопив бичка за спину
Та прилип, мабуть, навік.
Він приклеївся добряче :
Ні сюди і ні туди.
Вже і день іде на вечір,
Вже пора додому йти.
За бичком на пасовище
Аж під вечір дід прийшов.
У кущах, що біля лісу,
Він свого бичка знайшов.
Це ведмідь бичка з соломи
Аж туди в кущі затяг,
Бо не зміг він відліпитись,
Причепився мов реп’ях.
Дід, не думаючи довго,
В руки палицю узяв.
І додому він ведмедя
Разом із бичком погнав.
Дідуся ведмідь злякався.
Дуже просить : “Відпусти !
За добро тобі віддячу,
Будеш мати коней ти!”
Пожалів дідусь ведмедя.
Від бичечка відліпив.
Намастив його смолою
І до лісу відпустив.
Дома він бичка гарненько
Ще разочок обсмолив.
Та й пішов дідусь до хати,
Бо вже сон його зморив.
Рано-вранці, до схід сонця,
Знову дід бичка погнав
Попід ліс на пасовище,
Щоб травичку пощипав.
Вже під вечір десь, із лісу
Ледве до бичка приповз,
Весь побитий та обдертий,
Сіромаха бідний вовк :
“Ох, бичечок, будь ласкавим,
Дай мені шматок смоли
Шкуру всю мою обдерту
Нею швидше заліпи.
Нині біг чагарниками.
Від мисливців я тікав
І місцями дуже шкуру
Я колючками порвав.”
Бик пощипує травичку,
Оком косить на вовка.
А вовчисько-сіроманець
Знову просить у бичка :
“Друже, я тебе благаю :
Дай смоли, бо сам візьму!
А за жадібність тебе я
На шматочки розірву!”
Той мовчить. Вовк розсердився,
За бочок схопив бичка.
Тягне, хоче відірвати
Та бичок не відпуска.
Вовк спочатку виривався.
А коли вже геть знеміг,
То тоді, зітхнувши тяжко,
Поряд із бичком приліг.
Надійшла пора вечірня.
Дід бичка прийшов забрать.
Бачить він – бичок із вовком,
Ніби два брати, лежать.
Взявши палицю у руки,
Їх додому гнати став.
Вовк злякався діда дуже
І проситися почав :
“Любий дід! Прошу, будь ласка,
Відпусти мене у ліс.
Я тобі за це додому
Прижену з десяток кіз.”
Пожалів дідусь і вовка.
Сіроманця в ліс пустив.
А бичечка Смоляного
Він смолою намастив.
Тільки-тільки день зайнявся,
Знову дід жене бичка
На те саме пасовище,
Недалеко від ліска.
Вигнав та й пішов додому.
А бичок траву щипа.
Пізно ввечері із лісу
Лис приплентав до бичка.
Як і вовк, увесь обдертий,
Хутро смугами звиса.
І, зітхаючи, з проханням
Він звернувся до бичка :
“Смоляний бичок, будь другом
І мені допоможи.
Подаруй смоли грамульку,
Хутро нею приліпи.
Бо сьогодні через хащі
Від собаки я тікав
І своє пушисте хутро
Де-не-де пообривав.”
А бичок мовчить, як завжди.
Знову просить лис смоли.
Помовчав бичок ще трохи,
Потім каже : “Сам візьми!”
До бичка лис потягнувся,
Кігті в бік йому загнав.
Він смоли хотів узяти.
Та не вийшло, бо пристав.
Наче п’явка приліпився.
Як він бідний не тягнув,
А відклеїтись не може.
Лис стомився і заснув.
Дід прийшов на пасовище.
Бачить поряд із бичком
Лис заснув. Звір приліпився
До бичка своїм бочком.
Лис прокинувся, злякався,
Слізно просить дідуся :
“Відпусти мене, будь ласка,
Не забуду цього я !
Я тобі за це віддячу.
Ти, дідусь, мені повір.
Буде в тебе всяка птиця.
Прижену я повен двір.”
“Добре,-каже дід,- повірю.”
Від бичечка відліпив,
Приліпив смолою хутро
І до лісу відпустив.
Ще не встиг дійти до дому,-
Чує він, що у селі
Гвалт здійнявся, галасують
І дорослі і малі.
Виявляється, це коней
І волів ведмідь пригнав.
Дідусеві на подвір’я
Він худобину загнав.
Дід з бабусею радіють :
Вже худоба у них є.
Аж тут курява знялася.
Це вовк кози їм жене !
Ще не встиг вовчисько сірий
У сарай загнати кіз,
А в дворі вже повно птиці.
Це пригнав дарунок лис!
Став дідусь хазяйнувати.
Він купив собі землі
І став поле обробляти.
Мав врожаї немалі.
З того часу їх ні разу
Не навідала нужда,
І вони не знали навіть,
Що на світі є біда.
Вже вони не бідували,
Бо бичок їм допоміг.
Щастя, злагода, добробут
Поселились в хаті в них.
Світлана Сомош
