Сон
Теплий весняний вечір. Ліс. Маленька хатинка.
Було так радісно і водночас прикро.
Чому? Поки сам не знаю.
Сиджу я сам у цій хатинці та когось чекаю,
Але не пам’ятаю — кого саме і навіщо…
Час йде, на вулиці стає все темніше.
Я далі сиджу та читаю бабусині вірші
Про те, як сильно, виявляється, можна кохати, вірити та пробачати.
І ось настав той момент: хтось підійшов до мого вікна
Та голосно крикнув: “Виходь, я нарешті вільна”.
Це була вона. Боже мій, невже цей момент настав?
Я взяв одну троянду зі столу та швидко
помчав…
Вибіг на двір, а вона вже була далеко.
Я часу не втрачав і побіг за нею.
— Стій! Зупинись! Прошу! — кричав я щосили.
Але вона далі бігла вперед, не озираючись на мене…
І ось зупинилась вона, але на хвилину,
Щоб повернутись в мій бік та сказати:
— Вибач мене, але це вже твоє сновидіння…
І знову ранок, і знову я прокидаюсь
В надії побачити тебе тут, коло мене
Та обійняти що сили.
Проте то був сон, а я повернувся черговий раз
У реальність…
Юрій Подорожний (Yurii Podorozhnyi)
