сховаюсь за скатертиною,
не хочу бути вічністю між тим,
бути твоєю перлиною,
краще-побути на самоті.
для тебе ховатися,
на твоїм плечі плакати
неможливо мені,
звикла на ногах стояти рівно
й не плакати між тим
ховаюся за шпальтами,
де всі бачать посмішку і мейк-ап
ніколи не відкривалась,
тому і залишилась.
такою як є.
я
ховаються за шпальтами ті,
хто зірок не ловив?
чи знаєш, чи не знаєш,
але ти того і сам якось не вловив
я малюю картини – словами,
хотів щоб принесла тобі одну.
але я не відповідаю ними,
коли ти лиш хочеш так
я шепочу слова віршами,
коли дивлюсь в твої очі,
я дивлюсь на тебе й молюсь,
неначе ти це не ти, а я і не хочу
повернула все назад,
повернулась в минуле,
воно за мною шепоче,
йде як тінь і не відстає,
я того не хочу.
не хочу, щоб ти попереду, я позаду чи навпаки,
не хочу плентатись і змінювати життя назавжди
немов ти це не ти, а я– ні
хочу жити, як вільна птаха,
хочу тебе не кохати,
я вже втомилась від цього
не хочу потопати в коханні,
лише для нього,
не хочу бути статуеткою Греммі чи Нобеля,
не хочу бути головною музою Аристотеля
я не хочу грецьких лавр й колон,
як тобі того хочеться.
я хочу жити так, як того я хочу.
я не хочу машин й Лас-Вегасів,
І усе від тебе,
я звикла жити просто- жити для себе,
обтяжувати себе життям–я не хочу
знаю найбільше, що тут мовчання–допоможе.
Богданович Валерія
