теорія дизаптивної мрійливості

Я лежала в морі проблем і топила свідомість у мріях.
Нехай колись все сповниться жалем, хай вимірюється це все в милях.
Я лежала зі слідами болю на руках і уявляла обійми,
Я знала, ще трошки і крах, але долю приймала спокійно.
Я дурила себе у світі казок поки на справді сльози ковтала,
Я хотіла повітря всього лиш ковток, вдихнулась отрута тала.
Я кусала руки, залишала синці, лиш би атаку вгамувати,
А потім раділа бо боліди оці, руки, що тягнуть за грати.
А коли я читала, коли я дивилась, коли мала я щось більше цього,
Тоді життя наче світилось, і осоружним все таким не було.
Я відволікалась, живучи в своїх снах,
І завжди хотіла перетворитись на прах.
Кожен день я міркувала про вбивство, своє, скоре і, звісно, навмисно.
Я втомилась від тригерів, істерик, тривоги, від страху, скандалів, атак і знемоги.
Я просто жалкую, що я народилась, і все, що я хочу не мати цих милиць.
Чому в цьому світі мені боляче так, чому я повинна пережити усе.
Годинник повільно робить тік-так і години болю знову несе.
Мені себе шкода, я досі живу, я хочу відчути хоч щось наяву,
Я знаю, цього не буде ніколи, й думки мої знов похололи.
В мені наче дві частини, одна з них істерик, а інший дитина.
Я відволікаюсь чимось несправжнім, несправжнє рятує і сили дає,
Інколи хочу бути героєм відважним та моє життя лиш гіршим стає
Псі