Тихо вмирає дитина…
А поруч — у степу лежить Україна.
Нехай не сміється той ворог проклятий —
Я клянуся: замучу я ката!
Законаю, завиє, заплаче,
Кров дитини моєї —
Більше не побачить.
Мамо… Тату…
Я стою перед вами.
Вас немає —
І вас колись теж тримали.
І вас, як волів, розірвали
На шматки — без жалю, без страху…
І ось я тут,
Моя тиха кохана…
Лежу на окраїні фронту.
Більше нема з мене толку.
Та я ж клявся —
Що вб’ю того ката.
Та вбили мене…
І кров —
Тече до тебе, кохана…
Чому ж і ти —
Як і я — на лінії фронту лежиш,
І вмираєш, моя Україно?
Ти знаєш:
Кинути мене — не зможеш.
Бо я ж усе життя
Жив з тобою єдиною
В серці моєму,
Моя Україно…
А серце мовчить.
І дух — не пускає.
Та ти…
Йди собі далі.
Йди, не озирайся.
Замуч ката —
За маму.
За тата.
За дитину.
За кров єдину,
Що не зміг
Забрати в мене
Проклятий звір…
Засмійсь. Закатуй.
А я полежу.
Ти — йди.
А я… Потім побачу.
Анатолій
