Ти прийшов, я не чекала…
От і думала «Любов»!
І тебе міцно тримала,
Віддавала свою кров.
А ти пив її з наснаги,
Дарував своє тепло.
Потім йшов в палкі ватаги,
Залишаючи клеймо.
Знов порожньо,
В телефоні є одна із його фраз:
«Я кохаю, лиш художньо.»
Знов сумую і не раз.
І минає місяць, другий:
Ти приходиш, не чекала.
Знов цілуєш мене взутий…
Я сама собі брехала.
Так, чекала. Знов чекала…
Ти прижмеш, в очах вогні,
У моїх – розбите серце.
Й твої руки на мені.
Та кохання – де це?
Я відштовхую: не треба,
Біля інших знову в'єшся.
І кричиш: «Яка ж ти вперта!»
Мене трусить, ти смієшся.
Вже не хочу бути в черзі.
Зник, з'явився – чи гукала?
Ти побитий, рана в серці.
Я ж пішла, я все це знала.
Хавжу Марія
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
