Упир

‎Жив він колись серед люду, як всі,
‎Та темрява в серці зростала в тіні.
‎Забув він про світло, забув про життя,
‎І смерть не прийняла його до кінця.
‎
‎Під місяцем ходить, у тиші гуде,
‎Там холод і страх, ще й повітря гірке.
‎І кров його манить, та сила людська,
‎Що тягне до світла, де квітне життя.
‎
‎Він чує серця, що б’ються вночі,
‎І шепіт душі, то для нього як спів.
‎Але не завжди зло в очах Упиря,
‎Він іноді плаче згадавши життя.
‎
‎Колись був він воїном, сином села,
‎Та стежка проклята його повела.
‎Забув як сміявсь, як любив і як жив,
‎І став між світами ходити як тінь.
‎
‎Старі люди кажуть: мовчи у пітьмі,
‎Не грайся із ніччю, не жартуй в темноті.
‎Бо там де Упир ступає на шлях,
‎Вмирають всі квіти, вмирає і птах.
‎
‎Та може Упир став такий із-за болю,
‎Що ходить вночі і не має спокою.
‎І тільки світанок, мов чиста ріка,
‎Зітре його тінь, не залишить сліда.
‎