Не броди, брате, в пізній порі,
Коли місяць мов срібний гвіздь
Прибито в небо над могилою,
А вітер шепче про чийсь гріх.
Бо в тій годині ходить диво
,
Не світле — чорне, мов яма дна:
Упир — колись людина тиха,
Тепер же тінь і темнота.
Було у серці дві сторони:
Одна — як ранок, тепла й тиха,
Друга — мов ніч з голодним звіром,
Що хижо дихає у віч.
Та смерть прийшла — і ранку згасла
Остання іскорка жива,
І панує нині тільки хмара,
Що зветься люттю і злом — вона.
І ходить він між нив нічних,
Де тінь густа, як сніг чорніший.
Він кров шукає — не для життя,
Аби заглушить свій голос внутрішній, нищий:
Той, що кричить у ребрах порожніх,
Той, що гризе садна кісток,
Той голод — вічний, безпочатний,
Без дна, без меж, без берегів,
Немов пекельний потороч,
Що сам себе пожер би жив.
І як він стріне чоловіка,
Чи діву, чи дитя мале —
Не буде жалю, ласки, смерку,
Ні слова, ні молитви вже.
Лиш кров тече — червона річка,
І кості білі, мов зоря,
В очах нічних, у тьмі без дна
Зостаються, — і тиша.
А він іде. Іде. Іде.
Бо голод кличе, кличе знов.
Бо в серці — ніч. Туман. Провалля.
І хворе зло́ замість любов.
Тож слухай, друже:
не виходь,
Коли зоря втомилась жить,
Коли на небі стоїть тиша
І ніч не дихає ні крих.
Бо якщо крокнеш в темну стежку,
Де вітер плаче в очерет, —
То аж до ранку над землею
Будуть лежать лиш кості й шкіра.
А упир — далі. Далі. Далі.
Шукати кров — вічний його світ
Іванюк Артем
