Фісташки, сніг та «сиві» очі

На світ дивився він очима того ж хлопця:
«Оце її улюблений поет, о, а це — морозиво.
Дві кульки із фісташки, горішків зовсім трошки», —
Досі казав він, та не любив ні трошки.

Фісташку не любив — її кохав.
Безбожно.

Дивитись звик він в очі, яскраві та з іскрою.
Тепер там пустота.
Зелений став болотним,
Коричневий став чорним,
А синій — темно-сірим.
Та втративши всі барви, ті очі наче «сиві».

Пішла вона сама, нічого не сказала.
Розтанула, як сніг, лишень водою стала.
Він воду ту в долоні набирав —
Вона тікала, від себе на долонях
Краплини залишала.

Ненавидів він сніг. Її терпіть не міг.
Зиму не любив. Її чекав,
Як світ.

Пройдуть десятки й сотні років —
Його душа буде чекать
Ту душу з сивими очима,
Які не можна не впізнать.

Ластівка