Взимку в санях через ліс
Їхав дід. Він рибу віз.
Мимо біг хитрющий лис.
Враз почув ту рибу ніс.
Швидко лис зметикував –
Лісом сани обігнав,
Наперед скоріш прибіг,
Посеред дороги ліг.
Умостився та завмер.
Удає, що він помер.
Оченята ледь прикрив.
Хутро сніг припорошив.
Коник весело біжить,
Сани тягне. Дід сидить.
На дорозі лис лежить.
“Стій!”- дідусь коню кричить.
Зліз із саней, підійшов
Та довкола обійшов.
Ще такого не було,
Щоб валялося добро!
Хутро в лиса аж блищить.
Він немов живий лежить.
Дід за хвіст його схопив,
В сани вкинув, ще й прикрив.
Потім сам швиденько сів
Та додому поспішив.
В голові думки снують,
Покуняти не дають :
“Гарний лис. З його хвоста
Добрий комір зроблю та
Справлю шапку я собі.
Поталанило мені!”
Поки в хмарах дід витав,
Що пошити планував –
Лис у санях не дрімав,
А старанно працював :
Кожну рибку в лапи брав,
На дорогу викидав.
Потім з саней хутко зліз
Та мерщій сховався в ліс.
Дід замріявся, заснув
І незчувся як прибув.
У дворі вже кінь стоїть.
Дід очухався, кричить :
“Бабо! Йди мерщій сюди!
Подарунок забери!
Лиса я тобі привіз.
Подивись на хутро, хвіст!”
Розпрягаючи коня,
Дід між ділом промовля :
“Ти, бабусю, тільки глянь!
В санях лис. Дістань, дістань!
Рибу теж не залишай.
Все із саней забирай.”
Баба вийшла, підійшла
Та у сани зазира.
Розізлилася вона,
Бо нічого там нема.
Руки вгору підняла
І сваритись почала :
“Чи ти з глузду з’їхав, дід!
Очі відкривай як слід!
Що за жарти? Подивись !
Хутро де? Де риба, лис?”
До бабусі дід підбіг,
В сани глянув та застиг,
Наче статуя завмер.
Як не вірити в химер –
Зникла риба, лис пропав.
Ніби хто пожартував,
Язиком усе злизав.
Як укопаний дід став.
А лис рибку позбирав,
Сів та їсти він почав.
Раптом мимо вовк біжить.
Бачить він, що лис сидить;
Наминає рибку лис –
Тріск лунає на весь ліс.
Тільки зуби миготять
Та кістки в зубах тріщать.
Слина з пащі у вовка
Аж по шиї потекла.
Він теж рибки захотів,
Підійшов поближче, сів.
Просить лиса : “Поділись.
Я теж дам тобі колись.”
Каже лис : “До ставу йди
Та сам риби налови .
Хвіст у воду опусти,
Сядь зручніше і сиди.
Та хвостом не воруши
І такі слова кажи :
Рибка, рибка не лінись,
А на хвостик мій ловись
І велика і мала,
І тоненька і товста.
Посиди та почекай.
Тож іди! Не заважай!”
Вовк усе так і зробив :
В ополонку хвіст встромив,
Зручно всівся і сидить.
Тихо-тихо бубонить :
“Рибка, рибка, не лінись,
А на хвостик мій ловись
Не тоненька і мала,
А велика і товста!”
Ні, слова вовк не забув –
Дуже жадібним він був!
І тому він ледь схитрив
Та слова перекрутив.
Лис швиденько рибку з’їв
І до ставу поспішив.
Бачить – бідний вовк сидить,
Змерз, від холоду тремтить,
Скорчився, зігнувсь в дугу.
Тільки й чути : “Бу-бу-бу…”
Каже вовку лис : “Сиди!
Рибки хочеш, то терпи.
Допоможу я тобі.”
І тихенько, сам-собі
Говорити став під ніс :
“Мерзни, мерзни вовчий хвіст!”
Збігло так години дві.
Каже вовку лис тоді :
“Ти, ще трохи посиди,
Потім свій улов тягни.
Скільки міг я допоміг.”
Повернувся, та й побіг.
Вовк ще трохи посидів.
“Вже пора тягти”, – рішив.
Помаленьку став тягти,-
Хвіст з води не хоче йти.
“Дуже довго я сидів
І багато наловив”,-
Так подумав і смикнув,
Хвіст щосили потягнув.
Незабаром вовк завив,
Бо нарешті зрозумів –
Це мороз хвіст ухопив,
Воду в лід перетворив.
Довго хвіст вовк визволяв :
Сіпав, шарпав, виривав.
Вовк до тих пір лютував,
Поки хвіст не відірвав.
Так, лис вовка одурив :
Рибку з’їв, хвоста лишив.
А вовк лиса не злюбив,
Злість на нього затаїв.
Стали жити лис з вовком,
Як собака із котом.
І, хоча великий ліс,
Якось стрілись ніс у ніс.
Вовк ганьбу свою згадав.
Лиса він за барки взяв –
Відплатити захотів,
Дуже гнів його душив.
Але лис – не простачок,
Не спіймався на гачок,
Вовка знов перехитрив.
Як це хитрий лис зробив
Дуже добре знаю я.
Це – нова історія.
І її я вам усім
Іншим разом розповім.
Світлана Сомош
