У одного чоловіка
Жили цап, баран та віл.
З ранку ранього до ночі
У вола немало діл.
У садку, чи на городі,
Він усюди устигав.
І господарю своєму
Віл завжди допомогав.
Цап – мастак байдикувати ,
Працювати не любив.
А баран дружив із цапом
І слідом за ним ходив.
Цап іде капусту їсти
І баран туди біжить.
Цап у сад дерева гризти,
Поряд з ним баран стоїть.
Наробили шкоди всюди,
Розсердився чоловік
І почав кричати гнівно:
“Зникніть звідси ви навік.
Забирайтеся подалі,
Щоб не бачив більше вас!
Тільки клопіт завдаєте,
Геть ідіть у цей же час!”
Відчуваючи провину,
Цап із двору поспішив.
А баран коли виходив,
То торбину захопив.
Друзі стежкою крокують.
В далечінь вона біжить.
А на стежці попереду
Голова чиясь лежить.
Підійшли вони і бачать,
Що то вовча голова.
Величезна та страшнюча
На дорозі пропада.
Цап сміливий, та не дужий
Барану сказав : “Візьми!”
А баран був не сміливий.
Відповів йому : “Ні ,ти !”
І тоді вони схопили
Вовчу голову разом.
В торбу кинули і рушив
Цап вперед, баран слідом.
Звечоріло. Недалеко,
Ніби зірка мерехтить.
Підійшли вони поближче,
Аж то вогнище горить.
І сидять навколо нього
Шість вовків страшних-страшних.
В казані готують кашу.
Промовляє старший з них :
“Ось і м’ясо підоспіло,
Буде каша в нас смачна”.
Хитрий цап не розгубився,
Каже він до барана:
“А подай лишень, баране,
Вовчу голову мені.
Я її у кашу вкину,
Хай кипить у казані.”
Вовчу голову із торби
Витяг той і подає.
Цап говорить : “Не годиться!
Голова там більша є!”
Знов баран бере торбину,
Ніби щось шукає там.
Потім голову ту ж саму
Подає йому баран.
“Та не цю, давай ще більшу!” –
Цап кричить на барана.
Втретє голову той витяг
Та питає : “Це вона?”
Бачать сірі – кепські справи :
Можна збутись голови.
Старший вовк тоді говорить :
“В кашу треба ще води!
Поблизу тече струмочок,
То я збігаю туди.”
Тільки п’яти заблищали,
Втік вовчисько від біди.
Решта сірих, мов на голках
Біля вогнища сидять.
Утекти хотять подалі
Та не знають, що казать.
“Щось немає довго брата,-
Інший мимрити почав,-
А води долити треба!”
І, як вітер геть помчав.
“Мабуть, важко воду нести.
Треба їм допомогти.”-
Третій вовк зірвався з місця
І прожогом навтьоки.
А четвертий з переляку
Розгубився і завив.
Скочив та скоріш тікати,
Ніби гедзь його вкусив.
Решта двоє тишком-нишком
Заповзли мерщій в кущі.
Тільки й бачили їх друзі,
Повтікали сірі всі.
Цап говорить : “Полякались!
Утекли усі вовки!
Їж та йдемо звідси доки
Не оговтались вони.”
Друзі швидко кашу з’їли,
Заховалися на дуб.
А вовки на них тим часом
Почали точити зуб.
Каже старший вовк : “От дурні!
І чого ми утекли?
Барана й козла злякались!
Ми вовки, чи не вовки ?!
Зараз ми до них підемо,
Роздеремо на шматки!
Буде наша каша з м’ясом.
Наїмося свіжини.”
Прибігають на те місце,-
Там нікого вже нема.
Так, як їсти всі хотіли,
То мерщій до казана.
Він пустий. Вовки лютують,
Аж зубами скреготять.
Повсідалися під дубом,
Між собою гомонять:
“Що робити? Де шукати
Клятих цапа й барана?”
А ті двоє на цім дубі,
Мов натягнута струна,
Навіть дихати бояться,
Затаїлися й сидять.
В барана із переляку
Зуби польку цокотять.
Потім він почав тремтіти
І гілляку відпустив.
На вовка упав із дуба.
Вовк завив і дух спустив.
Цап, не думаючи довго,
Загорлав : “Лови, баран!
Ріж їм голови, не мешкай!
З шкіри зробим барабан!”
Врізнобіч як сипонули,
Тільки й бачили вовків.
Цап сміливий та кмітливий
Налякати їх зумів.
Попід дубом збудували
Хату цап із бараном.
Друзі дружно і щасливо
Стали жити в ній разом.
Стороною обминали
Їх житло лихі вовки
І нащадкам заказали
Не приходити туди.
Ось так цапова кмітливість
Їм на виручку прийшла.
Навіть люта вовча зграя
З переляку утекла!
Світлана Сомош
