Човник

Купи чорно-сірих хмар
Небо затулили.
Дощ нещадно полоскав
Човнику вітрила.
Вітер гнав його кудись,
Хвилі колихали:
То спинали його ввись,
То на дно спускали.
Човник той – людське життя,
Хвилі – думок сила,
Дощ – це сльози каяття,
А вітрила – крила.
Вітер – розум, що не спить,
Дує, дме, вирує,
Не вщухає ні на мить,
Щось його хвилює.
Так, бува , його порив
Розжене всі хмари,
В той між думками розрив
Зникнуть всі кошмари.
І проб'ється промінець,
Сонячний маленький.
"Це початок чи кінець?"-
Спитає серденько.
Вперше розум промовчить:
"Нічого не знаю"…
Сонце світить, човник мчить,
Крила підсихають…

A.R.*
02.07.22
Анна Рузанова