Чорна хмара над полем зависла,
Понесла у собі крик і грім.
Серед тиші — не пісня, а свисти,
І земля вся здригається з ним.
Тут безкрає поле цвинтаря,
Де ще вчора колосся цвіло…
Тепер тут — домівка лицарів
Їхні тіла, та розбите чоло.
Птах не летить, лиш дим вдихає,
Над чорною хмарою, уже зірки.
Десь під горою мати ридає,
Син її — тінь, що впала на віки.
Сонце не сходить — бо соромиться,
Як же світити на кров людську?..
Чорна хмара… мов правда, котиться
Кожним домом, в кожну думку гірку.
Та крізь темряву й біль пекучий,
Проросте — віриш? — живий росток.
Бо земля наша — жива і квітуча.
А вітер дасть теплий ковток.
Проклятим. Бо знову — із болю —
Ми збудуємо світ без тривог,
На погості. А з миром і волею —
Буде хмара — лиш дощик, і Бог.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
