вночі я не сплю — я зітхаю від себе,
як шкіра, що більше не терпить тіла.
мене роздирає не біль, а потреба
бути хоч кимось — не тінню без діла.
лікар говорить: «це просто тривога»,
а я вже четвертий день не людина.
в моїх венах — не кров, а дорога
з пункту «я» в нескінченне «зруйнована».
я вкутую розум бинтами з мовчання —
щоб не кричав. щоб не бачив. щоб спав.
але він говорить. він шепче. він дихає мною.
він — мій бог, і мій кат.
мені сниться, що я — лише очі на стелі,
і ніхто не дивиться в них.
мені сниться, що кожне «я»
це всього лиш уламок минулих псих.
я боюся води, бо в ній — мої риси.
бо обличчя моє — не моє.
я боюся дотиків, бо шкіра
вже давно не забула, кого вбила в собі.
тут пахне хлоркою, сечею і пам’яттю.
тут світла — як правди: ні на грам.
я ставлю хрестики в повітрі замість молитов.
і якщо ти читаєш це —
ти ще дихаєш.
ти ще не я.
але ти —
на черзі катувань.
dtalashok
