Я мислю не так, як вчили й чекали,
А звідки я знаю? Бо це відчуваю…
Йшла думка моя, мандрувала,
Кричала вона, розуміння шукала…
Щось… голос згодом зірвала,
З кожним подихом сяйво втрачала.
Очима я чую, а думка — мовчить, не говорить…
Щось коїться дивне, міркування в негоді!
Тиша. Ні слова… та досі блукає,
Гармонії світла, певно, шукає…
Дійшла. Зупинилась. Бачить когось…
Інші вони, не такі!
Та я не здивуюсь… це думи темних створінь,
Створіння ці — люди, не чують, не бачать думок своїх.
Осліпли й оруть, хочуть світло моє,
Мою думку рідну зігнуть…
І так кожен раз…
«Не хочу! Не буду це слухать!
Зітріть мені пам’ять та вирвіть душу мою, негайно!!» —
У сумну цю мить знов верещить думка моя…
Та вже звикла я… прийшла назад вона, до мене,
Чорним словом скалічена вся.
Зігріла її, зрозуміла та для себе повторила:
«Я не така».
Діана Герасименко
