Я стою над гробом — серце рве на частки,
Світ для мене зник, ніби зник і ти.
Тут нема ні сонця, ні тепла, ні ласки,
Лиш холодні квіти, тиша і хрести.
Як же ти залишив — ми ж були як браття…
Чую ще твій голос… тільки вже крізь ваття.
Я стою над гробом, і земля гірчить,
Руки опускаю — не втримав тебе.
Не спинить вже сліз ні вітер, ні ніч,
Мов крик у порожнечі — «жити без тебе?..»
Твій портрет у мене — з поглядом живим,
А ти вже мовчиш, мов промінь згаслим.
Я стою над гробом — болем всім кричу,
Згадую всі миті, навіть кожен сміх.
Хочеться до неба, та не маю ключу,
Тільки спогад теплий у долонях — тих.
Як мені прожити всі ці дні без нас?..
Час тебе не верне, і не зупинить час.
Я стою над гробом — серце, як вогонь,
Обгоріло від втрати, зотліло враз.
Всі слова — мов попіл, всі молитви — сон,
Тільки пустка в грудях, темрява і сказ.
Другу не вернути… хоч би ще на мить…
Скільки в тому болю ніжність ще болить…
Я стою над гробом, вітер шепче: «Прощай»,
І несе думки у безмежний простір.
Мовчазна могила — твій останній край,
А для мене — рана, глибша за весь світ.
Я несу троянди — червоні, як кров…
І стискає груди незгасима любов.
Я стою над гробом — ти не озирнувсь…
Не попрощавсь — мовчки відійшов туди.
Ми ще мали мрії… ти ще не втомивсь…
Я залишусь тут — сторожем тиші й води.
Друг мій, спи спокійно… я запам’ятав:
Ти — частина серця, що не помирав.
LikoDan
