Мружишся –
Вії звабливо
Торкаються променів сонця.
Губишся
В листі скрадливо:
Неба шматочок – віконце.
Вабиш
Легко й пестливо –
Цукерка в дитячій долоньці.
Світиш,
Зірко тужлива?
Світанок сховає в торбинці.
29.05.2025 @Ірина Вірна
Не можу я зійти з протореного шляху,
і крутиться життя по колу:
то як болото ряскою спливає мляво,
а то несеться ген за обрій виднокола.
Минає час зі швидкістю шаленою.
Лиш намагаюся стрибнути у вагон.
Останній.
Той – мій,
який не реагує на “зелений”.
Вагон-портал “Реальність-сон-бажання”.
Вокзали,
перони,
зупинки…
І знову вагон.
І стоп-кран.
І хочу позбутись помилки,
та тільки у Бога свій план.
01.07.2025 @Ірина Вірна
Поволі ступаю вузькою стежиною,
Погожою я насолоджуюсь дниною,
Волошкою-квіткою – літа краплиною,
На травах зелених росою-перлиною.
Колосом стиглим, що буде хлібиною
І винограду гнучкою лозиною.
Милуюся жайвора піснею дивною,
Що зранку лунає десь там понад нивою.
Річкою, що протікає долиною
Та хвилею манить до себе грайливою,
Лебідкою гордою та білокрилою
І буйного вітру могутньою силою.
Барвінку хрещатого очима синіми,
Намистом, дарованим мені калиною.
І почуваюсь безмежно щасливою,
Пишаюся матінкою-Україною.
2017 р.
Посивілий був ранок сьогодні,
Уже в літо туман напросивсь,
В цю ніч снились
поля край безодні,
Її камінь, що мохом покривсь.
Поряд цвинтар,
порослий кущами,
Хрест високий зі сходу дививсь,
Чомусь сни
не приходять з вітрами,
В них ні разу туман не стеливсь.
А були і похмурі, й яскраві,
Був пісок поряд хвилі, і сніг,
Руки яблука рвали рум’яні,
ВелИ стЕжки до різних доріг.
Вслід дивилися в снах чиїсь очі,
Чувся говір, піснями дзвенів,
Сни є, кажуть, прості і пророчі,
Їх сприйняти хто як захотів.
23.08.2025.
Ганна Зубко
Був далеко, вже дихає в спину,
По калюжі пробігся ривком,
Хитнув ніжно тонку горобину
Та по хвилях пішов гопаком.
Так, як вітер, ніхто не обійме,
Не приверне увагу в свій бік,
ПелюсткАми до ніг миттю кине,
Сміх підхопить, і щебет, і крик.
Піднесе запах квітів до вікон,
Розтрясе листя поміж трави,
Невідомо який він за віком,
Бо безликий, нема бороди.
22.08.2025.
Ганна Зубко
Ось і літо пройшло,
Щось лишило на згадку,
Щось у когось взяло’,
Навело’ десь порядки.
Щось змінило та так,
Що у душу запало,
Що ростило в садах
Не усе те зібрало.
Було літо й нема,
Сіє посмішку осінь,
Зеленіє трава,
Не міняється досі.
ЛистопАдом сипне,
І туманами зиркне,
Й у дощі заведе,
І вітрами ще фиркне.
Пожовтіє трава,
Бур’яни повсихають,
Стане осінь сумна,
Скрізь, від поля до гаю.
Нема щебету там,
Ні грози, а ні спеки,
Перевага вітрам,
Небу, крилам лелеки.
21.08.2025.
Ганна Зубко
ЧОМУ ГАНЬБЛЯТЬ ПОЛОТНИЩЕ СВОБОДИ?
Чому ганьбля́ть полотнище свободи?
Невже він став ганчіркою для вас?
Та схаменися, любий мій народе!
Чому́ ганьбиш країну і всіх нас?
Дозволив хто цій жирній свиноматці
Напнути стяг на це гниле єство?
Тепер висить він на ганебній латці…
То хто ж це сіяв, що таке жниво́?
Невже культура зовсім в нас щезає?
Чому́ в потвори глум є над святим?
В державі хто усе це дозволяє?
Чому́ ганьбить потвора нас і цим?
Дозволив хто огидній цій паску́ді
Вкраїнський стяг на світ увесь ганьби́ть?
А далі що зі стягом нашим буде?
Невже цю па́скудь ненька не болить?
А за таке пробачення не буде!
Але ж чому́? Чому́ народ мовчить?
Розплющіть вічі! Схаменіться, люди!
Чому́ це дозволяєте роби́ть?
Чому́ ганьблять полотнище свободи?
Паплюжать стяг так само, як орда.
Звідкіль ти взявся в Україні, зброде?
І з-за таких в нас горе і біда.
10.02.2024 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1005489
Під ногами завжди мізер
Угорі- вся цінність дня.
По натоптаній стежині
Тепло так ступать людині…,
Непрохідні хащі гір
Страх ховають з давніх пір,
А земля, знайома змалку
Нам спасенна до останку.
Корінь тут людський заритий
Диха щастям неприкритим.
А без нього десь в далі
Дуже сиротно душі.
Наталя
(Він:)
Дай кохана серце і ручку
І тут запропоную тобі я
Щоб я надів тобі каблучку
В одне з’єднав наші життя
Признаюсь мила тобі зразу
Я тебе нікому не віддам
Й любитиму тебе щоразу
Тому й привів тебе у храм
Чи згідна ти зі мною бути
Й прожити разом все життя
І щастя, радості здобути
Поки живі наші серця
(Вона:)
Коханий вірю я безмежно
Бо закохалась в тебе я
Й пригорни до себе ніжно
Ми будемо разом до кінця
Скажи мені, що палко любиш
Що кохаєш сильно, як і я
І що в житті мене не згубиш
І я від нині лиш твоя
Не стане вже завада жодна
Бог допоможе в цьому нам
Я відповім тобі що: Згодна!
Й за тебе все життя віддам
Ігор Лівак
Всі мої сльози — це попіл думок,
Душа палає, неначе вогонь.
У серці порожньо, хоч і живу,
Але відчуття, що просто існую.
У голові — вирій думок,
Безліч спогадів різних.
Кожен крок — це наче змагання,
Змагання із собою, зі світом, з пітьмою.
Це відчуття не постійне — миттєве,
Але скільки болю, зневіри, печалі…
Невже неминуче його відчувати?
Невже неможливо без нього —
Без розпачу, сліз, страху та невдачі?
А як же живуть усі інші у світі?
Як борються з цим?
Як радіють, живуть та як мріють?
Невже це можливо?..
А ти — як вважаєш?
Оксана Усович
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
