Наше життя — то чаша з кришталю,
Вона наповнюється з часом і долю.
У когось півповна, у когось — тече,
А інша тріснула й світ віднесе.

Не поспішай судити чужу біду,
Бо вибір свій робить кожен у ряду.
Наповниш ти чашу болем й стражданням,
Чи світлою ласкою, чи коханням?

Подумай двічі, перш ніж наливаєш,
Бо тим напоєм і сам проживаєш.
Що в чаші твоїй — те й в серці живе,
Так душу й життя напоїш ти все.
Ілля

сховаюсь за скатертиною,
не хочу бути вічністю між тим,
бути твоєю перлиною,
краще-побути на самоті.

для тебе ховатися,
на твоїм плечі плакати
неможливо мені,
звикла на ногах стояти рівно
й не плакати між тим

ховаюся за шпальтами,
де всі бачать посмішку і мейк-ап
ніколи не відкривалась,
тому і залишилась.
такою як є.

я

ховаються за шпальтами ті,
хто зірок не ловив?
чи знаєш, чи не знаєш,
але ти того і сам якось не вловив

я малюю картини – словами,
хотів щоб принесла тобі одну.
але я не відповідаю ними,
коли ти лиш хочеш так

я шепочу слова віршами,
коли дивлюсь в твої очі,
я дивлюсь на тебе й молюсь,
неначе ти це не ти, а я і не хочу

повернула все назад,
повернулась в минуле,
воно за мною шепоче,
йде як тінь і не відстає,

я того не хочу.
не хочу, щоб ти попереду, я позаду чи навпаки,
не хочу плентатись і змінювати життя назавжди
немов ти це не ти, а я– ні
хочу жити, як вільна птаха,
хочу тебе не кохати,
я вже втомилась від цього

не хочу потопати в коханні,
лише для нього,
не хочу бути статуеткою Греммі чи Нобеля,
не хочу бути головною музою Аристотеля

я не хочу грецьких лавр й колон,
як тобі того хочеться.
я хочу жити так, як того я хочу.
я не хочу машин й Лас-Вегасів,
І усе від тебе,
я звикла жити просто- жити для себе,
обтяжувати себе життям–я не хочу
знаю найбільше, що тут мовчання–допоможе.
Богданович Валерія

Вона стеле сама
Дві подушки – холод і тепло
Вона після ванної
Хоча й літо – вже темно

Зітхає – так розпач гудить
Тіло відкрите – до сну
Плаче мила сама
В постелі одна

Я ж просто людина,
Твоя глибина
І тінь моя –
Передбачувана

Вона стелить простині
А Я чую, як зітхає,
В подушку рида –
Ту, що холодна.
Шеврон

Подивись мені в очі,
І глянь на слова.
Я писала щоночі
Не годину, а дві.

Я писала тобі наївні листи
Коли ти знову прийдеш до мене у сні?
Я писала щоночі наївні листи
Ти далеко, де ти?

І я знову в пісні.

Подивись мені в очі.
І глянь на слова.
Я лиш вип’ю отрути не краплю, а дві.
Щоби швидше труїлось кохання в серцях.
Ти далеко, де ти?
Отруїти кохання
Не важко мені.

Я писала тобі ті наївні листи,
Ти далеко, а ти?
Знов питаєш мене

Богданович Валерія

Банка. Кришка. Небо. Зорі.
Дивне побачення, а очі такі ж казкові.
Ти-мавка, чи знову хтось ворожий тут?
Мені б так відчути смак твоїх губ.

Банка.Кришка. Життя іде.
Час іде, а ми на місті не стоїм- ідем.
Сотні злив, зі мною мости.
Пробач мені, друже, не можу дружби вберегти.

Очі тонуть в омуті ночі.
Ти зупинись, почекай- ти не хочеш.
Розмовляю з тобою на одній мові.
Хто ти така? – А очі такі ж казкові.

Сонце, небо, дим- дмухни.
Ти відчуєш смак зливи.
Замість мене- інша тінь.
Мене непокоїть те, що поки ти спиш: вона з ним.

Банка.Кришка. Дім стоїть.
Тепла хвиля миготить.
Завтра зникну чи сьогодні?
Не згадаєш мене ти.
Богданович Валерія

Боже, прошу: дай світу хоч раз зрозуміти.
Україну війною не можливо добити.
Вона людей прийме, якщо її крепко любити.
Наша країна- не просто земля.
Це територія де народ проживає, в якого культура одна.
Цією культурою проникла кожна руда і в струмочках вода.
Навіть звірі тут не порушують правил життя.
Рослини й дерева, з народом єдині .
Й ніколи не дадуть ворогу перемогти в нашій країні.

Андрій Долгополий

Я не вмію гарно говорити,
Я не вмію красиво описувати природу й міста.
Але я знаю, що Україну потрібно любити!
І так як я її люблю,
Ще багато не зможуть любить на віка.
Андрій Долгополий

Ти закохаєшся в вулиці.
В їх шум столичний і смог від нього.
Туман змішається з димом,
а я змішаюсь з буденністю,
кавою, поглядом,
з насолодою подивлюся на тебе.

Я стала чужою, бо стала спротивом,
а ти кохаєш вулиці темні.
Я стала кохати річки і спокій,
і дякувати за те, що прокидаюсь.

Ми винуваті- перед Богом.
Цю винуватість ніхто не зітре.

У сонячному сплетінні,
мене забере совість,
бо не вмію брехати навіть тіні.

Коли щось чорне, мов світило,
звисає наді мною,
я стаю світлою тінню.

Я тобі натякну, люблю спостерігати,
за тим, кого люблю.
Богданович Валерія

Потримай за руку,
Потримай за плечі.
Бачиш ми всі разом –
далекі від ворожнечі.

І коли всі разом,
І коли так впевнено.
Мріяли про втечу
Так було даремно це.
Життя дарувалось,
Та забрать не вмілось.
Доля цілувала, так як нам хотілось.

Було б дуже добре життя й ідеальне,
Якби все це просто так було насправді.
Вона не хотіла, вона й знать не знала.
Цінувать не вміла і кохать лиш теж.
Не була б то жінка, яка б не навчалась.
Не була б то доля- в ній немає меж.
Богданович Валерія

Прийшла. Пішла.
Так і життя минає
Моє волосся листям загрібає час.
Я у століття з тобою.
Ти пишеш однією рукою, поки інша зламана.

Прийшла.Пішла.
Зі мною струною,
Однією весною.
Одним повітрям.

Зроби вдих, зроби видих.
З тобою в унісон, чуєш?
Звичайно чуєш, бо десь
Поруч зі мною ночуєш.
Богданович Валерія