Сьогодні ніжно ти обняв,
Так палко, щиро, мов зізнав.
Я так боялась — ти не прийдеш,
Що серце й душу ти розітнеш.

І знову шепочеш: «Я люблю…»
Та я не бачу в тому сну.
Лунають знов слова, слова,
А в серці — відчай і журба.

Ти руку лагідно узяв,
Та поцілунку не зазнав…
І ти питаєш: «Чи люблю?»
А я у безтямності тону.

Люблю тебе усіма снами,
Горю я довгими ночами.
Ридаю тихо без упину,
Несеш ти радість і руїну.

Та правду вголос не скажу —
Я все кохання збережу.
Бо нам не бути вдвох ніколи,
Хоч серце прагне твого слова.

Люблю тебе, та марно все,
Це почуття — лиш тінь і щем.
Інна

У дзеркалі я побачила не себе,
Я побачила сліди колишніх історій.
Моє відображення дихало зле —
Наче тінь з розтрощеної пам’яті зорі.
Очі — як рани, що більше не сплять,
Усмішка — маска, давно потріскана.
Ті, хто кохали, лиш встигли забрати
Мою віру в любов… по-дитячому чисту.
Я торкаюсь щоки — там ніби сльоза,
Якої вже років із десять немає.
Там не я — а розбита жінка одна,
Що вчиться мовчати, коли все зникає.
І як мені бути — із цим “не-я”?
Як стерти усе — не стираючи серце?..
Я дивлюсь у дзеркало, як у життя,
Де вже навіть туга — не вперше.
Анастасія Бондарєва

Літо пройшло, а немає що згадати?
А скільки варіантів я тобі пропонувала?
Я ж просила — лиш навчися тримати,
Та тобі знову було цього мало.
То скажи: ти щасливий тепер без мене?
Там, де мовчання — твоя найміцніша стіна?..
Я забула смак днів, бо були лише сцени —
А життя… ти ж не помітив, як я з нього пішла.
Анастасія Бондарєва

Ти не бачив сліз моїх щоночі,
Ти не чув, як я кричала крізь сон.
Моє серце стискалось у мовчанні очей,
Де любов — це беззвучний вогонь.
Я шукала тебе в кожній тіні,
У словах, у піснях, у вітрах.
Та ти зник, мов усе безвинне,
Що вмирає поволі в руках.
Анастасія Бондарєва

В серпанку подихів надій
Та звуків тяжкого зітхання
Я бачу світло своїх мрій
І в бій шалений поривання!

Блискучі зорі вкажуть на мій шлях
А море піснею заграє
Гуляє вітер по полях
Народ мій честь не забуває!

Геть катів клятих цих
З країни чесних та незламних
І не забудемо ми тих
Хто крила вкрав надій всіх наших

Нехай усі, хто хоче вбити
Надії, мрії та життя
Погубить небажання жити
Бо жалюгідне їх буття.
Юлія Квітка

У світлі сонячних пісень,
позаду темряви мовчання
яснів холодний вересéнь,
міняли древа свої вбрання.

Трави вкривалися росою
на ранок свіжого початку,
і ночі темної ціною
почався день тепла й достатку.

Ліси світилися ледь-ледь
промінням злотоверхих стріл,
струмки, від стежок попередь,
текли на вогкий суходіл.

І пісня линула пташина
за схилами зелених гір.
туман-серпанок, як хмарина,
легенько затуляє зір.

Стою я тут, але в думках –
ширяю синім небосхилом.
вночі іду поміж зірках,
а вдень стелю я хмар білило.

І цей осінній холодок,
що віє ніжно у обличчя,
манить, і пахощі квіток
тебе до себе тихо кличуть.
Юлія Квітка

думки мої, твої і власні
поток яскравого натхнення
вони бувають і прекрасні,
бувають зла лихе затмення

не всім дано їх зрозуміти
не всім дано їх і забуть
вони такії є як квіти
як їх покинуть – враз в'януть

а як полити тії квіти
і як послухати когось
то враз побачиш гарні цвіти
які розквітнуть вже ось-ось

ти лиш подумай, придивися
до думки ближнього твого
ти линь, ти слухай, ти навчися
прийняти в серце іншого

це ж так прекрасно!
розуміти, по течії пливти разом
без слів збагнути все завчасно
лиш тільки глянути обом

один на одного очима
повними радості і жалю
і та таємність допустима
як недоторканість кришталю
Юлія Квітка

Тобі лиш треба було повірити
В мої слова і моє кохання.
Не ламати, не змушувати вибачити,
А лиш бути — без фальші й вагання.
Я не просила зірок із неба,
Лиш трохи тепла у тремтливі дні.
Та ти мовчав… і мовчати було не треба,
Бо тиша твоя кричала мені.
Ти б міг стати тим, хто рятує,
А не тим, хто навчить помирати.
Та я вижила… і це вже дивує,
Бо любов не мала мене вбивати.
Анастасія Бондарєва

Я мовчу не тому що — байдуже,
Бо це єдиний мій шанс не зламатись.
Твої слова — мов лезо по душі,
Я боюсь не болю, а знову віддатись.
Мене ще тримає пам’ять жива,
Що колись ми були справжні й цілі.
Та ти розчинився, мов дим зі вікна,
І лишив на згадку сліди у цій тиші.
Ти не бачив, як я вночі не дихала,
Коли світ без тебе валився на груди.
Ти не знав, як сама себе витягала
З порожнечі, що ховає людей навіки.
І тепер — я мовчу, але в цій німоті
Моє серце кричить: «не повертайся».
Бо кохати — це не зростати в тіні,
А світити собі, навіть коли все згасає.
Анастасія Бондарєва