‎Тиха ніч настала, зорі запалали,
‎Між світами стежку місяць освітив.
‎Йдуть до нас як тіні предки на гостини,
‎Бо відкриті брами між обох світів.
‎
‎Мудрий Велес з Наві двері розкриває,
‎Щоб хоч раз на рік, об’єднався Рід.
‎За стола сідаєм, предків всіх згадаєм,
‎Аби пам’ять й шана глибше проросли.
‎
‎Хліб і мед духмяні на столі лишаєм,
‎Щоб Рід пригостити, чемно їх зустріть.
‎Вітер шепче давнє, ніби заклинання,
‎” Пам’ятай хто ти, та шануй свій Рід”.
‎
‎Зорі сиплють з неба,світлим зорепадом,
‎Наче сльози щастя, світять до землі.
‎Світлі душі предків в Яві розійшлися,
‎Велесовим часом мудрість принесли.
‎
‎Під ведмежим знаком, крізь тумани часу,
‎Водить Велес душі з Наві і у Явь.
‎І хто свічку в домі, з шаною запалить,
‎Рід до того прийде, бо побачить шлях.
‎
‎Нічний вітер носить, предків спів глибокий,
‎Там де дуб стоїть, старий, віковий.
‎Той що тут зростає і баланс тримає,
‎Пам’ятає голос тисяч поколінь .
‎
‎У цю ніч єднання, тиша оживає,
‎Мудрість світом лине,кожному своя.
‎Предки скажуть тихо ” В світі все минає,
‎Тільки вчинки й пам’ять,вічні, пам’ятай,”
‎
‎Свічка хай палає, все лихе згорає,
‎Ну а те що варте, знову оживе.
‎Рід що пам’ятають,з попелу повстане,
‎І вогонь підтримки поведе тебе.
‎
‎Цілу ніч до ранку, в тишу прислухайтесь ,
‎Зможете почути, що підкаже Рід.
‎А під самий ранок, як зоря настане ,
‎Велес предкам скаже, час додому йти.
‎

‎Вона – як ранок світла і ясна,
‎В очах її весна і теплота.
‎Коли говорить, аж душа співає,
‎І спокій у її руках дрімає.
‎
‎Вона як вогнище, що світить в темну ніч,
‎Дарує світло і тепло обійм.
‎Її любов – як гарний, ніжний сон,
‎В якому ми живемо в унісон.
‎
‎Мені вона найкращий в світі друг,
‎Підтримає і не опустить рук.
‎Що зрозуміє навіть без розмов,
‎І вселить віру й сили знов і знов.
‎
‎Коли мовчиш – вона все відчуває,
‎І серце б’ється, бо переживає.
‎Та навіть буря у душі вщухає,
‎Коли вона тобі у очі зазирає.
‎
‎У домі затишок, хоч холодно на дворі,
‎Квітучий сад із посмішок й любові.
‎Тут смачно пахне, миром і думками,
‎Я вдячний Долі що нас об’єднала.
‎
‎І посмішка її знімає втому,
‎Забув незгоди , як прийшов додому.
‎Бо на порозі щодня зустрічає,
‎Моя дружина ,що мене кохає
‎
‎Із нею завжди тиша на душі,
‎Вона як дар, який дали Боги.
‎У ній і ніжність і вогонь в очах,
‎Вона та зірка,що підкаже шлях.
‎
‎Так хто ж вона, запитують мене,
‎Вона та жінка, що життя дає.
‎Вона той янгол, що закрила дім,
‎Дружина – це любов, підтримка, мир.
‎

‎Зрада – як спис, що пронизує тіло,
‎Вона наче тінь, що крадеться повільно.
‎Ти наче й смієшся і ніби все мило,
‎А серце у попіл, розірване тіло.
‎
‎Зрада коханої – мов ніж у спину,
‎Без крові, та рана болить дуже сильно.
‎Казатиме різні ,безглузді слова,
‎А в грудях зростає гнів і гіркота.
‎
‎Зрада у дружбі – ще більша біда,
‎Коли довіряв, а отримав меча.
‎Бо той хто з тобою свята святкував,
‎В хвилину тяжку, навіть трубку не брав.
‎
‎А є іще зрада – себе самого,
‎Коли мав кричати, та страшно було.
‎Коли робиш те, що сказали тобі,
‎А серце то в’яне, як лист восени.
‎
‎Та ти пам’ятай Всесвіт справжній суддя,
‎Нічого не пройде, на все є свій час.
‎Хто зрадив – відчує цей біль на собі,
‎Як лезо торкається нитки душі.
‎
‎Бо все повернеться і слово і діло,
‎І кожен обман, що закреслив надії.
‎Хай як би серденько від болю не нило,
‎Та правда воскресне, повернуться сили.
‎
‎І прийде та мить коли й тиша кричить,
‎І совість прокинеться, вийде з пітьми.
‎Та буде за пізно вже щось поміняти,
‎Бо зрада уміє лиш все убивати.
‎
‎Зрадник не бачить як світло згасає,
‎Бо очі в тумані і в серці вже бруд.
‎Дорога його то міраж, чи примара,
‎А потім питання, ” Для чого? Чому”?
‎
‎А той хто пробачить, отримає силу,
‎Бо в серці прощення розпалить вогонь.
‎Той хто все забуде отримає більше,
‎Бо зрадник не вартий ніяких думок.
‎
‎Отож не тримайте отруту у серці,
‎Хай біль відступає, час лікар для всіх.
‎Бо навіть і зрада – то шлях для навчання,
‎Що істина вічна, а зрадник слабкий.
‎