Ти мій sos, спасіння і розрада.
Ти найближче, біля вушка ось.
Телефон рятує, так це правда
І не треба іншого когось.
Захід сонця і рожеві хмари,
Ми не бачимо разом, а жаль.
Та приїзд нежданно громом вдарить,
Вже для інших неозора даль.
Ти мій sos, спасіння і розрада.
Ти все, все, що треба для життя.
Це не гучномовна лиш тирада,
В давні дні не хочу вороття.
Зима ця заплакана, на втечу приречена.
З тобою по-всякому із дня аж до вечора.
Байдужості іскорки, то спалахи відчаю,
Я слова вже лишнього уголос не вичавлю.
Ти тішишся сказаним, надуманим мучишся.
Брехнею цікавишся, дарма що не учишся.
Сяк-так дозимуємо, сяк-так – телефонами,
А душі вже виразно давно поза зонами…
Після любові, що буває більше –
Байдужості, зневаги, чи жалю?
І я палю свої колишній вірші,
Не вірші, а минуле все палю.
Ще й як горить і чорним дотліває,
Такий одвіку колір є журби.
Не вірить серце, що ще покохає,
Ворушить вітер вітами верби.
А поки доля ще щось там готує,
Дивлюсь, як зорі стиглі мерехтять.
Безсоння напросилось, хай ночує.
Коли ще ноти ранку забринять…
Охоплений і розтерзаний нетрями,
Я в полоні твоєму назавжди.
Кохаю ж бо так сильно, до нестями,
Що не знаю навіть йду куди.
Можливо знаєш ти, підкажеш?
Чи плануєш все так само –
Зробиш полоненим і відкажеш:
«Мені все можна, бо я дама!»
О, повір, хотів би я бути королем,
Жити без відмов й проблем!
Та час все розставляє на місця:
Не буду королем, бо вбила ти бійця.
Не буде щастя за скаліченую душу,
Можливо, й сама загинеш нещасливо,
І я мушу це сказати, мушу:
Залежність – неприродно мило!
Я помилявся, був неправий:
Ти не еліта, ти – ніхто.
Влаштувала спорт кривавий;
Замість шинелі ношу тепер пальто.
Повернув свої я камені,
Але людським трудом.
І все одно на мости спалені:
Життя – не єдине розбитим склом.
Топаз знайшовся по дорозі,
Всі інші викупив невдовзі.
Виходив, силуючись, на морозі
Стояв, був як у морзі.
А ти займалася обманом
Завжди, споконвіку.
Тільки й вихваляєшся дурманом
І невдячна чоловіку.
Тепер напрямок не Тулон,
Потраплю я у Нотр-Дам.
Не потребую клятих пʼятих колон,
Свої камені я не віддам.
Намисто, прикрашене шпінеллю.
І вогняно-жовтезний той сапфір.
Огорнув себе я сірою шинеллю,
Аби не привертати зайвий взір.
Каблучка, чи ледь не вся з коралу,
Червоний з нею разом був гранат.
Я виглядав, неначе був з муралу,
Не впізнав мене б і рідний брат.
Гіацинт був в мене на зап’ясті,
Я мав рожевий кварцевий кулон.
Моє тіло огортало щастя,
І був ще напрямок – Тулон.
Ти ж мала перли, з них красу,
Циркон, що душу заворожив,
Серед ясного неба привела ти грозу,
Її вітер дух мій заморозив.
Продав я камені без думки,
Хотів з тобою вечір провести.
Мене не хвилювали і шкатулки,
В яких топаз міг пронести.
Не знайшов в кишенях і цитрин,
Здоров’я, вдачу й щастя так приносив.
Вже не зміг купити той полин,
Що спокій дарував-курносив.
Усе віддав, усе що міг,
Хотів з тобою довше посидіти,
Обікрав себе з голови до ніг,
І п’ять хвилин побув коло еліти.
На вулиці хуртовина.
Це моя провина.
Десь померла якась псина.
Це моя провина.
Плаче гірко так дівчина.
Це моя провина.
У друга зламалася машина.
Це точно вже моя провина.
В Америці стрілянина.
Безперечно це моя провина.
Не дозріла ще малина.
Моя провина, моя провина.
Не вдається мух прибрати у очах,
Хвороба так не угодила.
Вони літають наче прах,
Що негода забрала й розпорошила.
Ці мошки є в моєму мозку,
Я бачу їх удень й вночі.
Я бачу їх коло кіоску,
Я бачу їх і на печі.
Сам Вельзевул у гості завітав,
У це повірити не можу.
А він весь час прогресував.
Очі мої для нього – ложе.
Ти проходиш повз школу,
Що не викликає й подиху.
Коліна – хиляться додолу,
Хочуть відчути ще раз дотику.
Ти проходиш повз корпус,
Здригнулося серце тепер.
В голові пам’ятний лотус
Розганяє дивних химер.
Проходиш ти повз роботу,
Яка ще тепла, спогадів сповна;
Відчинені живі іржавії ворота
Для вбогого старіючого орла.
Минаєш хати, що загрузли;
Колись там віяло дитинством,
А зараз лиш вогкі вузли,
Повітря – затхле як каліцтво.
Ті спогади – повільна є отрута.
Відкинь їх і не коливайся,
Хоч це й приваблива спокута.
Та не звертай. І не здавайся.
У певний час, давно колись,
Стався злам, зламавший наївність.
Ламайся, та ніколи не колись,
Бо не повернеться невинність.
Тебе розкрошить,
Розірве на шмаття,
Ти не будеш вже собою.
Твоя невдача землю розпорошить,
Тебе самого зажене у небуття,
А розум замкнеться синявою.
Ти горітимеш у пеклі,
Горітимеш, агонізуючи страждання.
Темні гримуари ті запеклі
Не повернуть душевні коливання.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
