Вона лежала в пригорщах ночей,
Мов діамант, в якому зріло світло.
Ковзали погляди скляних очей —
І жодна іскра так і не розквітла.

Ходили люди поруч, як сліпі,
Шукали щось у попелі крихкому.
Вогонь, який світився на тропі,
Був не потрібним вантажем нікому.

Обходили, неначе зайвий шум,
Мов непотрібну, непідйомну ношу.
Ніхто не знав, який глибокий сум
Ховала ця любов, на сонце схожа.

Її ніхто в долоні не узяв,
Не заховав від холоду під поли.
Пройшли повз неї, й жоден не підняв,
Лишили замерзати серед поля.

Не взяли… Бо злякалися вогню,
Що міг спалити їх житло і спокій.
І проміняли істинну броню
На купу льоду й скла крихкого роздріб.

Тепер вона — як невідкритий лист,
Який поштар нікуди не доставить.
У нім сховався той таємний зміст,
Який ніхто у світі не прославить.

І так вона залишилась одна,
Не випита ніким і не розлита.
Любов, якій не дав ніхто тепла,
Тепер шепоче свою ніжність вітру.

14 липня 2026 р.

Пам'ятаю літо — день тривав, мов вічність,
До вечора ще тисяча пригод.
А зараз тижні тануть непомітно,
І календар зриває дати знов.
Ми все біжимо, Наче спізнюємось кудись.
І раптом розумієм: Час нікого не чекає.
Пригод Вчора було так багато,
Та вже не повернуть.
Тому сьогодні хочу По-справжньому відчути путь.
Не залишай життя на "колись потім",
Бо завтра швидше, ніж здається нам.
Поки горять в очах твої вогні,
Не відкладай своїх бажань на роки
Танцюй, Наче в останє.
Живи, Бо хвилини тихо відпливуть.
Не залишай життя на "колись потім",
Бо саме зараз твій час
Ми відкладаєм мрії на понеділок,
На кращий час, на правильний сезон.
Та час летить швидше за наші плани,
І не питає, чи готові ми до змін.
І я не хочу прокинутись одного дня
З питанням: "А де ж було моє життя?"
Колись ми мріяли скоріше вирости.
Тепер би хоч на мить уповільнити час.
Та поки серце б'ється в цьому ритмі,
Я обираю жити тут і зараз.
Не залишай життя на "колись потім",
Бо завтра швидше, ніж здається нам.
Поки горять в очах твої вогні,
Не віддавай своїх бажань на роки
Танцюй, Наче часу більше не дадуть.
Живи, Бо хвилини тихо відпливуть.
Не залишай життя на "колись потім",
Бо найцінніше — це сьогоднішня мить.

Минає день, і знову ніч чарує,
По світу тиха благодать вирує.
Затихне все: і гомін, і птахи,
Заснуть усі тривоги і страхи.

Минає день, і знову тиха ніч,
Я залишаюся з собою віч-на-віч.
Думки, мов зорі, линуть в небеса,
І народжуються Божі чудеса.

Минає день, і нічка кличе
До щирих мрій, що серце тішать.
До тихої молитви в самоті
І запанує спокій на землі.

09.07.2026, Івушка Моргентал

Усе тимчасове : і радість, і біль
Зранку добавлю у каву ваніль.
Очі як завжди зведу догори,
Де небо дарує нові кольори.

І жити, радіти, сміятись, любити,
Ще трохи печалі тієї згубити
І мріями жити, на крилах летіти
Всю біль свою тиху в безодню впустити.

Усе тимчасове : і радість, і біль
Зранку добавлю у каву ваніль.
Знов своє світло у світ я пущу
І знову до сонця душею злечу.

11.07.2026, Івушка Моргентал

Ллється проміннями срібло у прірву глуху,
Лагідно треться смичок об тремтливу струну.
Музика лине, і час уповільнює біг,
Місячний промінь упав на замерзлий поріг.

Свічі згасають, і тіні повзуть по стіні,
Спогад про літо ми топимо в синьому сні.
Простір стискається, небо стає як кришталь,
Звуки сплітають духмяну лавандову шаль.

Більше немає образ, тільки спокій і жаль,
Струни тремтять, і зникає тривожна вуаль.
Серце застигло, і погляд твій гасне в пітьмі,
Вітер свій подих дарує забутій зимі.

Холод пронизує простір, неначе вода,
Раптом мене окликає співуча струна…
Я обертаюсь — та поруч нікого нема,
Тільки у темних кутках задихається тьма.

12 липня 2026 р.

Розмова тиші поміж нами —
Це не мовчання, не застій.
Це шепіт, тканий вечорами,
Прозорий, легкий і святий.

Коли слова немов завада,
І голос — зайвий у пітьмі,
Ми тишу п’ємо, як відраду,
У безумовній глибині.

Там кожен погляд — ніби фраза,
Зітхання — крапка у рядку.
Застиг весь світ. Є ми… й мовчання.
І тиша… ноту шле м'яку…

11 липня 2026 р.

Липневий вечір… За містом тиша…
Так тихо, що чутно як в траві
Шарудить маленька миша…

Чутно як дзищить вгорі комар –
Розглядаю небо, що ще не зоряне,
Але й без купчастих, темних хмар…

На лоні природи, свідомість відкрита –
Розглядає саму себе гармонійно,
І вбирає спокій – як воду жито…

Любов — це тільки увертюра
Перед виставою життя.
Любов як спалах промайнула,
І час настав для сприйняття.

Шторми, негода, сонце, спокій —
Усе минає у житті.
І в цій борні, щодня жорстокій,
Хтось поруч йде в твоїм взутті.

Любов — страждання й насолода,
І в їхнім вирі — знову ти,
Вона дає нам лиш нагоду,
Усе гріховне відвести.

Життя, як метроном щоденний,
Карбує кожен новий крок,
То спалах пристрасті шалений,
То біль від болісних думок.

Зв’язок із рідною душею —
Це найскладніше у житті:
Іти під бурею однією,
Не залишитись в самоті.

Не вір тому, що все так просто,
Не вір облудливим словам.
Серця відкрийте для любові,
І щастя посміхнеться вам.
01.07.2026

Я все там, в тім селі,
Що уздовж біля річки,
Думки й ноги мої
Біля верб та кринички.

Ходять мокрим піском,
Й по сухому ступають,
По долині з горбом,
По дорозі до гаю.

Полем, між колосків,
Будуть йти без зупину,
Поміж трав, чебреців,
Аж до са́мого тину.

У дворі, біля хати,
По стежині до саду…
Собі болю завдати
Тепер мушу за зраду.

29.06.2026.
Ганна Зубко

Ще світанок — в душі
Уже смуток гуляє,
Хоча поряд в кущі
Тихий щебет лунає.

Промінь. Сірі шибки́,
Политі дощами,
Корінь смутку якби́
Не зріс між думками.

Свіжість вітру в вікні,
Коридорі, кімнаті,
І вже смуток в душі
Починає вщухати.

День світанок жене,
Наступає на п'яти,
Сонце теж не святе —
Взялось ро́су спивати.

Й вітер краплі ті п'є,
І вологу ту сушить,
Всім, хто рано встає,
Пробачати день мусить.

04.07.2026.
Ганна Зубко