Дім там, де твоє серце,
Там , де думки витають,
Де почуття бажання
Розпалюють й палають.

Дім там, куди думками
Вдень і вночі мандруєш,
Там, де незримо бачиш,
Там , де у тиші чуєш.

Стікає кров’ю в грудях
страшна і рвана рана.
Сердечко залишилось
Там, де живе жадана.

Вона розбите серце
Насильно не тримає :
– Шукай свою дорогу,
Тебе я відпускаю.

Душа перечить, б’ється,
Не згодна відпускати.
Та вибір не за нею,-
Йому свій дім шукати.

Чуття підігрівають
Думки. Їм це не вперше.
Горить душа , палає –
Дім там, де лишив серце.
14 лютого 2026 р.

Лети, мій вітре, в даль широку,
Лети, благаю, в цей же день,
Візьми журбу мою глибоку,
Розсій над полем, між людей.

Не дай сльозі додолу впасти,
На рідну землю віднеси,
Ти, знаю, зможеш біль доне́сти,
Як я сумую розкажи.

За берегами у долині,
З старим млином поза містком,
Двором і садом, і хатині,
Давно покинутим селом.

І там залишся, не вертайся,
Хвилі до берега гони,
З усім, із кожним обіймайся,
Як я скучаю розкажи.

02.02.2026.
Ганна Зубко

Та весна ще цвіте, гомонить,
Лине щебіт, зозуля навздо́гін,
В блиску хвилі верба шелестить…
То минулого зойк, а чи стогін.

Аромат все ж черемух тих зник,
І калини, на стежці до гаю,
І совиний у вечорі крик
Поміж сутінок ледве піймаю.

Там би з вітром,
обнявшись, пройти,
По стежка́х та від краю до краю,
Береги ви мої, береги,
До нестями за вами скучаю!

31.01.2026.
Ганна Зубко

Та весна ще цвіте, гомонить,
Лине щебіт, зозуля навздогін,
В блиску хвилі верба шелестить…
То минулого зойк, а чи стогін.

Аромат все ж черемух тих зник,
І калини, на стежці до гаю,
І совиний у вечорі крик
Поміж сутінок ледве піймаю.

Там би з вітром,
обнявшись, пройти,
По стежка́х та від краю до краю,
Береги ви мої, береги,
До нестями за вами скучаю!

31.01.2026.
Ганна Зубко

Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою – зимною, теплою,
і приспить колисковою – мрійною, легкою.

І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жалітись долі серцем зболена мрія
і чекатиме волі, що її відігріє.

Та промінням веселим, залюблена весною,
воля проліском першим і кригою скреслою
відцвіте, відструмує і зникне безслідно.
Лише серце відчує себе мрійно-квітно.

Незабаром відлига стече по щоках,
серце звільниться стиха, забудеться в снах.
І чекатиме знову холодного вітру,
щоб відчути по-новому себе – мрійно-квітно.

09.03.1999 ©Ірина Вірна 💙💛

Мікрохвильовка

Двох тисяч двадцять п’ятий рік
Я прожила в мікрохвильовці.
Мене тріпало з боку в бік,
Мов, простирадло на вірьовці.

І мікрохвилями мене
Життя постійно нагрівало :
Інсульт і стресів череда
Ніяк мене не забували.

Були щоденно, день-у-день.
Варилась довго в міні пеклі.
Нанизувала стресо-дні
На спиці долі, немов петлі.

Хламиду з тих петель жарких
Зв’язала та не одягнула.
Вціліла, витримала все.
Донизу доля не нагнула.

У двадцять шостому з печі
Я вирвалась у світ, на волю.
Тепер хламиду розпущу,
Переінакшу свою долю.

Яскраву сукню одягну,
На шпильці туфлі та забуду
Інсульт, мікрохвильовки піч.
Тепер щасливою я буду.

Мікрохвильовка

Двох тисяч двадцять п’ятий рік
Я прожила в мікрохвильовці.
Мене тріпало з боку в бік,
Мов, простирадло на вірьовці.

І мікрохвилями мене
Життя постійно нагрівало :
Інсульт і стресів череда
Ніяк мене не забували.

Були щоденно, день-у-день.
Варилась довго в міні пеклі.
Нанизувала стресо-дні
На спиці долі, немов петлі.

Хламиду з тих петель жарких
Зв’язала та не одягнула.
Вціліла, витримала все.
Донизу доля не нагнула.

У двадцять шостому з печі
Я вирвалась у світ, на волю.
Тепер хламиду розпущу,
Переінакшу свою долю.

Яскраву сукню одягну,
На шпильці туфлі та забуду
Інсульт, мікрохвильовки піч.
Тепер щасливою я буду.

Усі хвилі у вікна дивились,
Перший лід при мені замерзав,
Лиш мені, я упевнена, снились
Крутий берег, і верби, і став.

Лише я пам’ятаю той щебет,
Очерет поміж хвиль, осоку,
Одинокий, покинутий лебідь
Наганяє і досі тоску.

Ніжність вітер приносив в обіймах,
Ні від кого не ма́ла таких,
Там я вільна була́, тут у стінах,
Між думок невеселих своїх.

24.01.2026.
Ганна Зубко

Вже замерзли і річка, і схили,
І далекий, спустошений шлях,
І калюжі, дощі що лишили,
Та не сльози на мо́їх очах.

Тихий плач, усього лиш від думки,
Що не за́йду в покинутий двір,
Не торкнуся рукою до хвіртки,
Не привернуть ті вікна мій зір.

Не вдихну ні весну ту, ні осінь,
Поруч з вітром не стану край хвиль,
Плачуть очі мої на морозі,
З цим змиритись не маючи сил.

24.01.2026.
Ганна Зубко

Усе мовчить, лиш свище вітер лютий.
Пекучим снігом рани засипає.
Куди не глянь, мороз усе закутав,
І плаче серце, бо тебе немає.
Приходить час і тиша наступає…
Так хочеться тоді тебе відчути…
А серце плаче, бо тебе немає
І пам’ять не дає ті миті позабути.
Заплющу очі, з мружившись від вітру
І серце плаче, бо тебе немає..
Вже снігом засипа зимовую палітру,
Душа із вітром вихором гуляє.
А серце плаче, бо тебе немає,
Коли в промінні сонячнім полоні
Не знаючи, що завтра нас чекає,
Все віддаю у Господа долоні.