Кпає дощ і погода капризна,
Небом пливуть чорні хмари кудлаті,
Закрили усе, що і сонця не видно,
А дощ вибиває, мов на барабані.

І по калюжах, дахах та деревах,
По лавочках в парку й віконному склі,
Дарує мелодію щиру й веселу,
Дає життєдайну вологу землі.

2017 р.

Вибиває дощ чечітку — ходить ходором весь дах,
Розсипає срібні ритми по карнизах і садах.
Він танцює на покрівлі, по калюжах такти б’є
І під джаз вітрів у трубах дощ чечітку видає.

Крізь туман і крізь завісу кожен крок його дзвенить,
Він монети дріб’язкові кидає в застиглу мить.
Світ принишк, і ніч чарівна: на кларнеті із перил
Вітер кидає джаз-соло в небо вільне, без вітрил.

Він не жде аплодисментів, не чекає на антракт,
Місто в унісон тримає цей вологий рівний такт.
А коли настане ранок і затихне цей танок,
Лишить дощ нам шепіт джазу і блискучий мокрий крок.

12 травня 2026 р.

Весна наносить фарби на довкілля,
На сірий світ — яскраві кольори.
І тане тиша, мов зими свавілля,
Під подихом ранкової пори.

Малює сонце золотом дороги,
На травах в’яже срібло із роси.
Зникають, взимку зрощені, тривоги
Від першої тремтливої краси.

Ще вчора вітер злий і нелюдимий
По небу хмари гнав та лив дощі,
Сьогодні він усміхнений, ранимий —
Погладжує оселі і дахи.

І кожен цвіт — неначе тихе диво,
Що виросло із мороку й журби.
Весна фарбує землю терпеливо,
Вертаючи їй музику краси.

09 травня 2026 р.

Про що мовчать гори… Про вічність і втому,
Про те, як тримають на плечах сніги,
Про ріки, що точать каміння додому,
Про темні провалля, де губляться дні.

Вони бережуть у глибоких розломах
Відлуння громів, що давно відгули,
Сліди давніх хвиль у камінні німому —
Про те, що колись океаном були.

Мовчать про вітри, що січуть їх обличчя,
Про зорі навколо вершин, мов горох,
Про тишу, в якій не втрачають величчя,
Коли ти один серед темних епох.

Вони не розкажуть про крик і про тишу,
Про тих, хто лишився у їх глибині.
Лиш вітер погладить пестливо і нишком —
Залишить цілунок на мокрій стіні.

Там спокій величний, а в серці граніту
Пульсують легенди кохань і проклять.
Де плечі скелясті тримають край світу —
Вітри непокірні і грози мовчать…

06 травня 2026 р.

Біжить кудись струмочок серед лісу,
Студена і смачна у нім вода,
Мов те люстерко прозоре і чисте
Тече-впадає у плесо ставка.

Тут навесні, немов у тім раю:
Дарує пісню соловей свою,
Вночі можна почути спів води,
Манить-зове вона мене сюди.

2017 р.

Оповитий біленьким серпанком,
Черешневий садок задрімав,
Заколисаний вітром. До ранку
У казкових витатиме снах.

Вранці сонце сипне позолоти
На тоненькі розквітлі гілки
І приємний такий їхній дотик,
Мов цілуночок ніжний легкий.

Згодом цвіт білий той черешневий
Вишиванками встелить траву.
Ця краса завжди в серці у мене,
Відчуваю її – то живу.

2026 р.

Лежить, в'яне трава у покосі,
І бур'ян поміж нею прив'яв,
Завжди пахнули, пахнуть і досі,
Аромат той немов не зникав.

Пахне берегом, м'ятою, зіллям,
Запах моху, болота догнав,
Пахне гілля зелене, коріння,
І той хміль, що усе посплітав.

28.04.2026.
Ганна Зубко

Хтось скосив вже
траву при дорозі,
І пирій, що між нею проріс,
Хоча бачу — не вірю і досі,
Наче в казку про літо заніс.

І тепер як лісок не згадати,
І тих квітів пахучих і трав,
І суниць, що приємно збирати
Там, де поки ніхто не збирав.

Не згадати як берег в долині,
Луг покошений, запах трави,
Як до ніг пливуть тихі хвилі,
До похилої поряд верби.

27.04.2026.
Ганна Зубко

А вишні цвітуть,
не лякає їх холод,
Віночки сплетуть
черемухи скоро,
Конвалії килим
застелить поляни,
До кожного кущика
сонце загляне.

Сховається вітер
у зелені пишній,
Дощ йтиме, не бу́де
у цій порі лишній,
А згодом троянди
в садах, при дорозі
Прикрасять дні літа,
а ще жовту осінь.

26.04.2026.
Ганна Зубко

Осиковий лист так тремтить,
Неначе чогось боїться.
І навіть як вітер затих,
Тріпоче й тріпоче те листя.

А може замерзла вона
Й зігрітись ніяк не може?
Тому ця осика сумна
У сонячний день та погожий.

Не холодно їй, зрозумій,
Вдача така вже у неї –
І вітряно й тихо – тремтить
Листячко срібно-зелене.

2020 р.