Щебече пташка за вікном,
Ново́му дню радіє,
Вітрець вже дихає теплом,
Скрізь небо голубіє.

Трава у росах, хвиля б’є,
Все верби обіймає,
Мовчить зозуля, то кує,
То соловей співає.

04.02.2026.
Ганна Зубко

На розлогій яблуні в саду
На вершечку та гіллі тоненькім
Сірі сойки щось собі клюють.
Що ж вони знайшли таке смачненьке?

Яблуко залишилось одне,
Вітер не зірвав його й не кинув.
А примерзле – то таке смачне,
Ось летять птахи сюди узимку.

А на іншій яблуні також
Залишився плід один висіти.
І сюди птахи будуть летіти,
Коли зголодніють у мороз.

2025 р.

Хоч як лютує лютий уночі,
Удень із даху лиє й лиє сльози.
Отак до вечора він бідний плачучи
Чекає, щоб “впекти” іще морозом.

А вранці знову сонечко зійде
І морозець, звичайно що відступить.
Бо скоро-скоро веснонька прийде
І сіятиме квіти в лісі й лузі.

2021 р.

А великі клапті снігу
На землі іще лежать,
Вже не білі – посірілі,
Наближається ж весна.

Із-під них дзюрчать струмочки
Та біжать собі кудись.
І співати серце хоче
В очікуванні весни.

2022 р.

Сонячним зимовим днем
Іній сипався з дерев,
Як блискучі намистинки
Впав додолу із ялинки,
Із берізки та сосни
Рясно сипався униз,
Із тополі й горобини
Розсипався срібним димом.

З калинового куща
Розлітався по кутках
Та й просторого подвір”я,
Наче біле-біле пір”я
Із відтіночком блакитним,
Землю устелив, мов килим.
Все заполонив навколо,
Як же гарно та казково.

2022 р.

Сонячним зимовим днем
Іній сипався з дерев,
Як блискучі намистинки
Впав додолу із ялинки,
Із берізки та сосни
Рясно сипався униз,
Із тополі й горобини
Розсипався срібним димом.

З калинового куща
Розлітався по кутках
Та й просторого подвір”я,
Наче біле-біле пір”я
Із відтіночком блакитним,
Землю устелив, мов килим.
Все заполонив навколо,
Як же гарно та казково.

2022 р.

Біла-біла конюшина
Килимочком простелилась
Там, де стежечка вузька
Змійкою усе звивалась
Та в долину поспішала
До маленького ставка.

А ще квіти конюшини
Є червоні. є і сині,
Візерунками лягли
На той рушничок чудовий,
Який виткала природа
Й вишивала залюбки.

2023 р.

Від тополь в’ється стежка
до гаю,
У волошках та маках вінком,
Гороби́ну принадила зграю
Вже пшениця достиглим зерном.

Ту росу, що зали́шив дощ зранку,
Допив вітер, і сліду нема,
Простелив луг свою вишиванку—
В ніжних квітах зелена трава.

Далі стежка, крізь щебет та
шелест,
Попід хлюпіт води біля верб,
Споришами рясними десь стелить,
Десь зникає, час ніби стер.

19.01.2026.
Ганна Зубко

А січневий день морозний
Витискає з очей сльози,
Вітер вовком завива.
Кучугур понамітало,
Всюди біло-біло стало,
Справжня надворі зима.

Виграє усе й іскриться,
Ніби срібная жар-птиця
Помахала нам крилом,
Сипала сліпучий іній
Із відтіночком блакитним
Й зникла швидко за селом.

Хруснула соснова гілка,
Там пробігла руда білка
І струсила з хвої сніг.
Хуртовина вже втомилась,
Відпочити примостилась
Серед засніжених доріг.

2026 р.

А надворі горобина ніч,
Що це означає, хто з вас знає?
Це а ні місяця на небі, а ні зір,
Тільки вітер коршуном шугає.

Темнота густа, хоч ріж ножем
І за крок не видно вже нічого,
Не знайти ні стежку, ні дорогу,
Ніч накрила чорним все плащем.

Зойкнула десь злякано сова,
Що прокинулась й зібралася на лови.
Темні ночі дуже люблять сови,
Хтось їх горобиними назвав.
2026 р.