Не така.
Не така , як всі.
Не така, як ти, він, вона.
Одна серед мільйонів.
Одна у своєму житті.
Не така. Одна.
Із смутком і печаллю –
на самоті.
Із посмішкою і радістю –
в тишині.
Не така. Одна.
Із викарбованими ранами на сердці.
Одна.
Бо не така , як всі.
Не така , як ти , він, вона.
Не така, але хочу жити.
Не така, але хочу любити.
Не така, але хочу плакати й радіти.
Не така, але хочу обіймати.
Не така, як всі.
Одна…

До бабусиного саду
по ранішній росі прийду.
Сяду я під яблуню і вірш їй напишу.
Про любов її безмежну.
Про печені пиріжки і котлетки на столі.
Про стакан теплого молока.
І бабусина любов тебе
в обійми огортає.
Чую на подвір’ї гомін встав.
То дідусеві качки бабусині
квітки всі потовкли.
Гей, Настуню, ходь сюди! –
кличе дід мене скоріш.
Треба тут зайча впіймати,
бо воно тіка від мати.
Добре бути там, бо саме тут,
маленькою дитиною зростав.

Поклич і будем довго говорить.
Адже нам час прийшов ,
зустрітися знову.
У очі зазирнути ті,
що колись були дуже знайомі.
Стільки часу пройшло
знаєм ми, тільки двоє.
І через , що розлучилися ми.
Так судилося долі.
Тепер у кожного своє життя.
Свої тривоги , радості й печалі.
І ділим їх на двох , але ,
не між собою.

Колись з тобою рідними
хотіли стати ми.
Але можливо лиш мені це
так хотілось.
І одружились і діток маєм двох,
та рідними не стали ми з тобою.
Лиш з часом зрозуміла я , що
користався ти мною.
Коли колишнім став для мене ти,
тоді життя моє було в спокою.
Хоть тяжко як було мені і
дітям тата ,мати так хотілось.!
Та ми жили щасливо,
маленькою сім’єю.

Я марити тобою більше не буду .
Не бачу сенсу я цьому.
Сказало сердце пошепки мені.
Всі спогади з тобою ,в скриню,
на старість відкладу.
А зараз поки є ще молодою,
на літаку я в мандри полечу.
Зустріну Всесвіту красу.
Я буду насолоджуватись кожною
миттю , що життя мені дало.

У темному лісі блукала душа,
стежину свою шукала.
Гомоніли пташки навкруги і
так мило співали.
Промінчики сонця крадуться
крізь ліс і манять до себе.
Яку ж вибрати стежину мені,
така гарна ще не трапила на очі.
Слухай що сердце скаже тобі –
на вухо їй вітер шепоче.
Вір тільки тому , що бачать твої очі.
Інколи красиві квітки заманять
в темні ліси, що й вибратись не зможеш.
Шукай стежину свою, впевнено йди.
Сердце підскаже…

А ви знали?
Що тиша вміє розмовляти.
І голоси у неї не чужі, а свої.
А ви знали?
Що тиша вміє теж співати.
В унісон з тобою.
А ви знали,?
Що тиша вміє теж мовчати.
І не почуєш навіть голос свій.

Дві маленькі доньки,
не встигла я дитинством,
вашим насолодитись.
Дві маленькі доньки вмить
дорослими стали.
А я? розгублено спитала я себе.
Не спішіть, я вас прошу,
мої маленькі – дорослі донечки.
З маминого гнізда ще не летіть.
Але життя сказало, вибач,
але час відпустити.
Вже стала дорослою твоя дітвора.
Прилітайте , мама на вас чекає…

Маленькі долоньки,
щасливої доньки.
До себе, до сердця пригорну.
Посмішку милу з собою
в дорогу візьму.
Її оченята – мов зіроньки в ночі,
будуть мій шлях опромінювати.
А я її маленьке життя,
буду оберігати щодня.
Маленькі долоньки,
щасливої доньки.
Для тата – то є сенс життя.

Жаби квакають в болоті,
кіт до кішки знову хоче.
У гаю щебече соловей.
Трактор в полі дир дир дир,
пес шарко побіг за двір.
Дід Василь вже сіно косить,
а сусід Петро йому горілку носить.
Тітка Ганя- жінка Василя,
мале телятко напуває.
Галя, Петрик і Кіндрат –
огород біжать сапать.
Добре жити у селі.
З ранку і до вечора в роботі ти.