випадкові
бігли по хвилях
у шторм
у днину погожу
невпинно
минали міста
не сюди
тривожно
минали людей
не до них
ті дні минали
у втомі спинилися
десь там, до пристані прибилися
і стишились
а дому не знайшли…
невипадковими лишилися
і знову шторм, і знову хвилі…

Звук обірвався…
Звук рознісся ехом
В порожній кімнаті.
Я плачу.
Побачити хочу тебе,
І бажаю цього я,юначе.
Сльози лились…
На обвітренному обличчі
Залишались сліди.
Ми згубились і давно вже
Не можемо до себе прийти
Звук тремтів…
Він хотів бути вчутим
І знати,що хтось таки вчув.
Він би линув,мов птах,
Він би душу тобі огорнув.
Зникла думка,
В голові у туманні образ,
Образ твій там вже знов.
Думка линула інша,
Знаєш, треба все таки вірить в любов.

Я відображення в тобі своє знайшла,
Немов у дзеркало у тебе задивилась.
Блищали очі,мов два джерела,
Уперше кимось я так захопилась.
Мов рама рук,обійми навкруги,
І захопило дух мій від розлуки,
І по щоках,мов по воді круги,
Що стало свідком гіркої розлуки.
Ти взір від мене свій не відводи,
Тони у тьмяних поглядах глузливих.
Люби мене,цілуй і пригорни,
Будь тільки поруч завжди поруч,впертий.

Я сама себе збудувала,
Свою долю із буднів зіткала.
Інша б доля мене чекала,
Якби я будувати не стала…
Може я би була монахинею,
Ну а може занадто грішною,
Я хотіла б бути однаковою
Та уміла би бути різною.
Не літала б у мріях галактиками,
Думки були б мої примітивними,
Керувалася б тоді інстинктами
Необдуманими, імпульсивними.
Може я би не наробила
Помилок тих альпійську гору
І була б тоді, певно, щаслива
Без тривог і сумлінь докору.
Все ж не вийшло б душі бути чистою
Поміж зрад і оман, і принижень
Вони вчать мене бути сильною
Гартувати сталевий стрижень.
Але учень із мене ніякий,
Бо довіра, як бабця – сліпа,
Серце – тіла шматок м’який
Голова – то його раба.

Байдужості сила така нульова,
лінивість їй мила, пустіють слова…
Посеред хаосу і суєти
немає мети. Немає мети…
Відмовки, безділля, нудьга і ниття,
є жалість до себе – нема каяття.
І як же позбутись цієї мани?
І як же дізнатись з чиєї вини?
У дзеркалі погляд чужий майорить,
потворить і хмурить, і настрій гнітить.
У серці пустота ніяк не зникає,
ніяк почуття в нього не проникає.
Позбутися б думки: “для чого це все?”,
нехай її вітром кудись занесе.
Будинок малий біля річки стоїть
Він кличе до себе і збурює хіть.
Навколо нікого, навколо саміття:
лиш річка і квіти, лиш листя і віття
дарують натхнення, безпеку і спокій.
Судилося шлях свій пройти одинокій.

Я часто думаю про все:
про філософські категорії буття,
політику, релігію, історію
й про сенс життя.

В мережі побутової рутини,
я думаю про аморальності й моральності людини.
Коли готую їсти, я думаю про моду,
а стоячи в метро про світ і про природу.
Коли йду вулицею, думаю про час,
ну а коли приходжу, я мислю про контраст.
Буває іноді я думаю про холод,
а іноді про війни і про голод.
Буває, що думки торкаються до неба,
а потім я міркую про потреби.
Я думаю про друзів і родину,
про ще не намальовані картини,
про ненаписані ще книги й несказані слова,
від цього обертом йде голова.
Буває хочеться думкам сказати: “СТОП”
і припинити їхній цей галоп,
і усміхнутися, і звести погляд в небо:
щоб буть щасливим – думати не треба.

Живу у вакуумі своїх нездійсненних бажань,
Нереалізованих амбіцій і від цього страждань.
Даремно. Життя – це суєта в будні
і відпочинок у свята й вихідні. Тут мрії марні.
Всюди діє інстинкт виживання
Що б то не було: суспільство, дружба чи кохання…
Однієї холодної зими зігріє спогад про дитинство,
Бо зараз у житті період філософії.
Далі за схемою – зручне одруження, материнство…
Все це нагадує затяжний мелодраматичний серіал.
А хочеться напруги як у книжці: романтики, комедії, трохи казки,
Де оригінальна зав’язка, гострий конфлікт і щасливий фінал,
Де розкривається правда і знімаються маски.

Зовні ніби інертна,
А в душі урагани…
Наша історія закінчена, стерта,
Та ще кровоточать рани.
Хоч сильно, та рідше стискається серце,
Час тихо й помірно залікує болі.
Життя вже ніяке, без всякого перцю,
Бо більше ти в нім не відігруєш ролі.
Але, все потроху зникають картинки,
Ті спогади, що так засіли у пам’яті…
Від них залишаються тільки відтінки,
Отих почуттів лист зім’ятий.
Приходить момент, коли хочеться драйву,
Емоцій, поривів, натхнення і мрій,
Коли вже ніхто не хвилює, не зайвий,
Життя все пульсує у вихрі подій!
Це свобода! Свобода від тих ланцюгів,
Що тримали, обвивши, на дні океану,
Це звільнення від спогадів німих,
Від болі, утіх і від самообману.
Я зовні ніби інертна,
Але в душі урагани.
Наша історія закінчена, стерта,
Більше не кровоточать рани…

Не в музі справа, милий друг,
А в почуттях, у мріях, у меті.
Не вийде щось творити, коли на серці страх
І гіркота, і біль в моїм житті.
Я не візьму сьогодні олівець
Й не намалюю милого портрет,
І не візьму давно забутий папірець,
Бо я сьогодні не письменник й не поет.
Сьогодні я просто покинута дівчина,
Й переживаю як і всі цю біль розриву.
Не в музі, а в коханні вся причина,
Й не вийде скласти низку слів красиву.

Кохання – це безмежна сила,
Яка стільки сердець скорила,
Душі людей заполонила
І їм подарувала крила…

Так, авжеж!

Кохання – це душі обман,
Тривожний серця стан, в очах туман.
Є ті, що втрапили у цей капкан,
Тепер кульгають і багато ран.
Розум отруюють думки,
А ревнощі палять кров.
Одному це лиш гра, а іншому любов.
Вони самі собі побудували
Один про одного банальні ідеали.