Світає слово в серці молодому,
Де вітер все заводить ніжнії пісні.
Запал добрий і величний в віночку золотому,
Був як промінь світла в темній глушині.

Ні страх, ні біль не зломили її крила,
Бо дух – мов полум’я живе.
Вона любила край, що тим серцем гріла,
І мрія в ній – високо летить, не вмре.

Дзвеніла правда в кожному рядочку,
Як струмок чистий в горах весняних.
І плакала душа, та без сорочки
Йшла проти бур, не знаючи страхів.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Одного разу в тиху нічку,
Коли сніжинки обліпили чарівні хатки,
Тендітно завилася річка
Схожа на слухнянії нитки.

Річка ця на писанці з'явилась,
Забираючи сусіднії струмки.
Та полями і степами покотилась,
Заходячи в весняні, райдужні гайки.

Забрела вона й до лісу,
Бавлячись з старезними дубами.
Зробила так, щоб квітами заріс
Один садок, що загороджений горами.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Непереможне й мудре серце те,
Покрите густо зеленою красою
Нескінченну ниточку плете,
Що заплетається прекрасною косою.

А коса – це смарагдові гори й рівнини,
Які неспішно розляглися на землі.
А ще хочу нагадати: однієї днини,
Істоти не втопали у густій імлі!

Хозяїнова Софія Володимирівна

Надія в серці ніколи не згасає,
Хоч війна, загиблих так багато…
Сумне сонце за окопами сідає,
А воїни наші боротьбу ведуть завзято.

Народе, розкрий свої лагідні крила!
І тоді ми здолаєм ворогів,
Свіжим вітром наповнимо вітрила,
Це не назавжди наш рід занімів!

Хозяїнова Софія Володимирівна

До небес дотягнуся я рукою
І мрію дожену думкою прудкою.
Розумію я, розумію, повно тут суму і горя,
Але ж людина може уявити той шум синього моря.

Ті білі хмаринки на небі,
Що маленькі, і гарні, й веселі,
Блакитну річку, жовте поле…
У моїх руках ти, воле!

Відчую цей незабутній дух свободи.
Не треба мені ні грошей, ні вроди.
Бо фантазія окриляє
Та душу й серце мені зігріває!

Хозяїнова Софія Володимирівна

Буяють пишні та величні сади,
Розквітли прегарні троянди.
Хочеться жити так, як квітка могти!
Там хата мала й незабутні веранди.

Там безліч кольорових друзів
І травичка, що весело росте.
Там домівка чарівної Музи
І маленьке зернятко, що згодом проросте.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Коли серце лютим полум’ям палає
І душа слізьми гіркими плаче,
То райдуга тільки тоді заграє,
Коли надія в тобі світло побачить.

Справедливість – вона непереможна!
Сила духу – вона безмежна.
Не поважати їх не можна,
Бо від них людина все ж залежна.
Хозяїнова Софія Володимирівна

Любов – це тепла ковдра, що зіткана з ниток,
Які носять горду назву – це довіра.
І в ковдрі тій ще є добресенький шматок,
Що має схожеє наймення – віра.

Її ніколи не почуєш ти і не побачиш,
Але відчуєш серцем у одну прекрасну мить.
Зради нерозумної ти не пробачиш,
Та без любові все ж не зможеш жить.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Одного разу Щастя в темнім лісі заблукало.
Не знає що робити – виходу нема.
І раптом, Щастя сумувати стало,
Бо літо в серці замінила зла зима.

„Що ж тепер люди без мене робитимуть?“ –
Все думало щастя собі.
„Як тепер світи величні житимуть?“ –
Не зупиняло воно роздуми свої.

І тут, надія у душі спалахнула,
Неначе вогник малий, та яскравий
Й дорога в інший бік стрімко повернула,
Що ті думки наганяла у розум жвавий.

А зараз, в цей момент, все стало на свої місця.
Ліс, немов живий засяяв і заграв.
А наше Щастя все раділо без кінця.
Сміялось й поле українське, повне гарних трав.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Натхнення його – вічна сила,
Енергія, що б‘є із джерела.
Саме ця людина знає своє діло
Так, що його ім’я хвиля слави понесла.
А коли стояв він на початку довгої дороги
Й вдивлявся в неосяжну далечінь,
Крилами рішучості долав він зла пороги,
Осяяний промінням життєвих розумінь

Веселка ніжно грає своїми кольорами,
Сповнена величного добра,
Ентузіазм, що завжди буде з нами, –
Все це його душа, що світ змінить змогла.
Охоплений жорстоким полум’ям війни
Людяність не загубив він в темряві.
Обминуть яскравий вогник не встигли вони –
Духи тьми, переможені впевнено.
Хозяїнова Софія Володимирівна