Минув час, коли сльози лились
На зруйнований вщент цей світ.
Там, де ангел впав колись,
Залишився світлий слід.

Хтось не спав усю ніч темну,
Хтось уперше горе мав.
Бо у серці біль невпинний
Тихо істину відкривав.

І хто вдарив найсильніше
Ангела, просто у скроню,
Не відмиє крові більше,
Ані з думок, ані з долоні.

Бо коли вогонь палає
Й знову сходить чорна хмара,
Дехто світло зберігає,
Щоб не стати знов, примарою.

Бо не в крилах — сила неба,
І не у чуді — знак Божий .
Ангел жив у їхніх вчинках,
А правда там, де більше грошей.

Він лежав, неначе птах,
Крила в попелі — поранені.
Та в очах — ні краплі страху,
Хоч ті крила й зламані.

Він шептав без лицемірства:
«Не губіться, люди злі.
Жити краще без убивства —
Світ народжується в мрії».

Та один із тих, хто бив,
Стримать ярості не зміг —
Він зірвав життя у зливі,
Кров упала тихо в сніг.

Тихо в небо піднялась
Ангельська душа свята,
Та в очах людей зосталась
Іскра перша, золота.

Із тієї іскри світла
Прокидалася доброта:
Бо один лиш ангел серед
Нелюдів — вже не самота.

Впав із неба промінь світлий —
То не зірка, то сльоза.
Ангел в білих крилах чистих
Йшов, де чорна йде гроза.

Йшов крізь крик, крізь пил і втому,
Крізь байдужість, біль і страх —
Ніс любов у світ поламаний,
Де лиш холод, смерть в очах.

Де серця — мов сірий граніт,
Де сміються над добром, —
Він молився за весь світ,
Щоб зійшло ще сонце знов.

Його били у світлиці,
Обкидали чорним брудом,
Та іскринка світла в серці
Не згасала — пекла в грудях.

Бо і серед тих іродів
Є душа, що ще болить…
Ангел серед нелюдів —
Упав… та лиш на мить.

Я вдихаю твою ласку,
Чистий подих моїх мрій,
Я потрапив в гарну казку,
І здається сам не свій.

Ти торкаєшся мов світло,
Що пробуджує життя,
І між нами кожна мить
Це найкращі відчуття.

Я втрачаю всі слова,
Коли очі твої грають,
Бо в них ніжність ожива
Й моє серце огортає.

Ти для мене, моє сонце,
Що випромінює любов,
Ніжно світить у віконце,
Й зігріває мою кров.

Я вдихаю твій світанок –
Це для мене нагорода,
Бо з тобою кожен ранок–
Найніжніша насолода.

Ти моє диво живе, незбагненне,
Світло, що в серці палає щоденне.
Подих весни у зимі та зелене
Поле, надій у душі лиш для мене.

Ти — моя тиша й мій грім водночас,
Мій теплий світанок у прохолоді.
Все, що шукав я в безмежжі, — це в нас,
Все, що люблю я — у твоїй природі.

Ти моє диво, що диха й цвіте,
Кружляє вітрами, чуттям огортає.
І де б я не був, шлях до тебе веде,
Бо моє серце твоє відчуває.

В тобі світиться любов —
Немов світанок на долоні.
Тремтить мій подих знов і знов,
Коли торкаю твої скроні.

Твоє тепло мені — як кров,
Що б’ється в серці однотонно.
Торкнись — і оживе все знов,
Моє бажання невимовне.

Ти — мов вогонь серед ночей,
Який не спалює, а гріє.
У шепоті твоїх плечей
Моє кохання ніжно зріє.

І я без тебе вже не я,
Бо ти — любов моя і мрія.
У кожнім погляді — моя
Найнеобхідніша подія.

Там, де колоситься пам’ять в житах,
Де листя шепоче про долі забуті,
Стоїть тиша ніжна у теплих хатах,
Немов оберіг від розлуки та люті.

Там сонце ранкове сходить із-за хмар,
Торкнеться землі золотими руками,
І кожен промінчик, немов святий дар,
Життя повертає з глибин між роками.

Там стежка веде крізь пшениці хвилясті,
Де серце дитинства лишило свій слід,
Де спогади — світлі, гіркі й прекрасні —
Вростають у землю на тисячі літ.

Там, де тиша мовчить, але все пам’ята,
Де голоси рідних у часі пливуть,
Колоситься пам’ять — висока, свята,
Де нащадки, через віки її пронесуть.

Сльоза впала на карту світу —
Мов зірка, що згасла в тумані.
На лініях, змальованих вітром,
Залишила слід тихий, незнаний.

Там, де краї межують з небом,
Де не видно кордонів орбіт.
Вона розчинилась, як небо,
Що стомилось тримати цей світ.

Сльоза покотилась до моря,
Де хвилі втомились горіти,
І шепотіли про давню історію —
Як легше навчитися жити.

На карті — мільйони доріг,
Та в кожній — чужі, та рідні долі.
І кожен, хто мріяв, хто зміг,
Лишав у сльозі свої болі.

Та в ній — не лише сум чи туман,
А й світло, що проб’ється крізь зливу.
Бо навіть маленький із сліз океан,
Зробить цей світ — більш правдивим.