‎Перуне, грізний батько грому,
‎До тебе лине весь народ.
‎Почуй, що кажуть в кожнім домі,
‎Веди нас воєвода, Бог.
‎
‎Вогонь твій видно із-за хмари,
‎Щоб зло прогнати з наших меж.
‎Твоя незламна міць яскрава,
‎Хай спалить ворога ущент.
‎
‎Перуне Бог удар із неба,
‎Хай грім почують навкруги,
‎Даруй народу силу, стійкість,
‎І об'єднай всі береги
‎
‎Почуй наш голос, крик і сльози,
‎Бо втома сповнила серця.
‎Та ми стоїмо, з болем в серці,
‎Війна хай йде у забуття.
‎
‎Даруй мечем залізну волю,
‎А серцю, віру на віки.
‎Щоб кожен хто стоїть у полі,
‎Відчув могутність твоїх дій.
‎
‎Ти захисти наші оселі,
‎Наш Рід, дітей і матерів.
‎Щоб гімн свободи скрізь співали,
‎Не маючи нових могил.
‎
‎Перун могутній батько сили,
‎Пробий дорогу крізь пітьму.
‎Щоб всі тривоги вже забули,
‎І не вдивлялись в темноту.
‎
‎І хай скоріш прийде година,
‎Коли замовкне свист і вий.
‎Цього бажає вся країна,
‎Кінець війни і тихі дні.
‎

‎Гримить над світом Перунова сила,
‎У небі сяє вогняна стріла.
‎Пориви вітру аж дуби схиляють.
‎Гроза очищує і села і міста.
‎
‎Тебе Перуне- громовержцю славлю,
‎Ти блискавицею розрізуєш пітьму.
‎Даруй народу силу і відвагу,
‎І бережи мій дім ,і цю землю.
‎
‎Ти захисник всіх воїнів хоробрих,
‎Перуне батько грому і грози.
‎Твої слова ,це істинні закони,
‎Які пройшли від предків в ці часи.
‎
‎Твій грім лунає,ворогів лякає,
‎І темна сила тоне у пітьмі.
‎Світило сонце з неба зігріває,
‎Хай мир прийде у ріднії хати.
‎
‎У хмарах срібних бачимо твій образ,
‎Коли над лісом буря ожива.
‎Хай твоя сила нас веде в дорозі,
‎Прийми від серця всі оці слова
‎

Недільним ранком Рідновір,
‎Ішов по вулиці спокійно.
‎Із церкви в рясі вийшов піп,
‎В ту ж мить покликав Рідновіра.
‎
‎"Чому до церкви ти не йдеш?"
‎"Не йдеш на сповідь, помолитись?"
‎"Чи ти забув що кожен раб,
‎до Бога має поклонитись?"
‎
‎На нього глянув Рідновір,
‎І засміявся прямо в очі.
‎"Не раб я божий,а онук,
‎а храм для мене це природа."
‎
‎"І чому ти в чудовий день,
‎мене свідомо тягнеш в рабство?"
‎"Мені щоб з Богом говорить,
‎навіщо взагалі ти здався?"
‎
‎"Своїх Богів я не боюсь,
‎а щиро вірю в їх підтримку".
‎"Вони зі мною кожну мить,
‎У вітрі, у землі, в травичці."
‎
‎"Твій Бог тебе рабом назвав".
‎"Де тут любов, де тут повага?"
‎"Гріхи придумав для тебе,
‎бо страхом легше керувати."
‎
‎"Тому пробач, та я пішов,
‎в твоїх словах не має віри".
‎Я вільним в світ оцей прийшов,
‎Ярмо твоє я не надіну."

Верещако Сергій.
‎

На горі під небом синім стояв мудрий Світовит.
І стурбовано дивився,як кругом змінився світ.
Як його онуки світлі ворогують між своїх.
Де єднання? Пам'ять Роду?Як забути ви могли?

Скрізь куди він не погляне,
Хоч на захід ,хоч на схід.
Скрізь корупція й розруха,
Ще й війна ,що нищить Рід.

І спитав в синів й онуків,
Як до цього ви дійшли?
Хто зумів вам стерти пам'ять,
В душі темряву впустить.

Як природу рідну матір, що життя усім дала.
Ви за папірці продали,як і совість і життя.
Ви рубаєте завзято скрізь ліси,густі гаї,
Потім кажете що кисню стає менше на землі .

Світовит стояв похмуро,
І не міг знайти він слів.
Як ви нищите без жально,
Що вам в дар колись дали.

Про проблеми звикли нити,
Що життя стає важким.
А щоб стати й щось змінити,
Нема часу, стержня й сил.

Так постояв він подумав,
І покликав всіх Богів.
Треба людям нагадати,
Як в балансі з світом жить.

Щоб згадали про підтримку,один одного в біді.
І з природи сили брали,а не нищили її. Матір землю обробляли,та водойми берегли.
Бо людина і природа,одне ціле на землі.

Молився,хрестився з проханням про поміч,
Вважав що так треба,так роблять усі.
Звертавсь до Христа і до бога чужого,
Та радий що потім збагнув помилки.

Прокинувся я , і відкрилися очі,
Що я слов'янин в мене віра друга.
І час повертатись до предків,до Роду.
Від Яхве хай вільною стане душа.

Збагнув я тоді що мій храм є природа,
Я з лісом,з землею,я Рода онук.
А біблії,церкви,хрести і ікони,
Це ніби кайдани,що знищують дух.

Розправив я плечі і в небо поглянув,
Відрікся від рабства, страждань і гріхів.
Не хочу молитись,а хочу я славить,
Релігію мертвих забути повік.

Прийду я до лісу,розпалю багаття,
Згадаю бабусь і своїх дідусів.
І предків у тиші тихенько згадаю,
Я радий що знову вернувся у Рід.

Слов'яни вже годі стоять на колінах,
Знімайте хрести, та очистіть думки.
Бо віра слов'ян нести світло у маси,
Прийшов час сказати,що ми не раби.

Колись був баланс між усіма світами,
І Боги і духи з людьми пліч о пліч.
Завжди один одному допомагали,
Повага і шана ішли від душі .

Всі знали що в лісі є власний господар,
У домі є дух що сім'ю береже.
Річки і болота також не безхозні,
Зв'язок був міцний у створінь і людей.

А потім чужинці прийшли із хрестами,
По лікті в крові і ненависть в очах.
За їхню релігію сіяли смерті,
Бо не хотіли слов'яни рабами ставать.

Волхвів убивали за їх непокору,
І капища нищили,стерли з землі.
Всі згадки про віру людини й природи,
Страхом заміняли, на віру мерців.

Всіх духів яких знали люди віками,
Назвали їх бісами, силами зла.
А Рідних Богів що світами керують,
З корінням із пам'яті піп виривав.

Але ж не могли ці чужинці збагнути,
Що духи і Боги,це наша сім'я.
І якби їх біблія не називала,
Зв'язок не обірве ця їхня брехня.

Що марні старання реальність змінити,
Своїми іконами віру закрить.
Прокинуться люди,мине трохи часу,
Спливе вся брехня що збиралась віки.