Весна всміхнулась
сонцем теплим,
Та вітром лагідним пройшлась,
Із відчуттям приємним,терпким
У свої клопоти впряглась.

Усіх птахів до гнізд вертає,
Сніг розтопила майже скрізь,
Поволі річку визволяє,
Яку заждався верболіз.

Торкнуться хвилі верболозу
Як скресне крига, попливе,
Зимові за́лишки гіпнозу
Ріка до берега приб’є.

01.03.2026.
Ганна Зубко

Нічний туман немов задкує —
Відгонить ранок від вікна,
Вертає видимість, карбує
Усе до точності, сповна.

Ніщо туман не пересунув,
Не стер, не викинув, не вкрав,
З’явивсь вітрець,
легенько дунув,
Крутнувшись, в верби поскакав.

Злегка порухав густе гілля,
Малою хвилею погнав,
Десь порівняв похиле зілля,
А десь вершечки позгинав.

Над блиском хвиль
крутивсь, звивався,
Сріблясті промені збирав,
А, назбиравши, розвертався
Й у верби з розмаху кидав.

Й на кручу впали і на схили,
На тихе озеро і брід,
Котили хвилі, берег мили,
Шукали променів тих слід.

28.11.2024.
Ганна Зубко

Край дороги
спориш розстелився,
У насінні довбуться пташки,
В пам’ять сон,
ще із ночі, вселився,
Повернув у минуле думки.

В ніжну юність, де очі горіли,
Молодечий де дух веселив,
В випускний,
де світанок зустріли
Й світлу пам’ять
назавжди лишив.

Веде стежка, вітрець повіває,
Підкрадається втома до ніг,
Все той сон доганяє, вертає
У минуле далеких доріг.

Ганна Зубко
29.09.2024.