в війни реаліях далеко від хати рідної втікать
комусь не треба й триста років, що вдома коїться, і знать
хтось зсередини з болем в серці від одинацтва загніває
тоді як інший, як із мрії, щодня в чужині проживає

чийсь син на фронті за свободу країни в муках помирає
чиясь дочка у цю ж секунду своє гучне весілля грає
що не сім'я – то свій устав, свої проблеми, сльози свої
в війни реаліях, на жаль, серед незламних є безвольні

"одружуйся швидше, бо потім запізно" —
так вчили мене в моїх двадцять три.
не знала кордонів, не була я грізна;
стоптали мене – "сільські кирзаки".

весілля, надії — і я міс наївність,
кудись всі мчимо, не знаю чому.
і як наречена, що вірить у вірність,
летіла я вітром з любов'ю йому.

та камінь у спúну! і я прогинаюсь,
каміння в бокú — я впала як крах.
коліна побиті гоїти стараюсь
і сльози солоні творили мій страх.

куди ж я спішила? коли зрозуміла?
що янгол, якому співала пісні,
якому роки я свої присвятила,
під маскою монстром явився мені.

він крав мої мрії, ламав мої крила,
а я все прощала — «бо ж треба любити».
та щастя — не там, де себе загубила,
а там, де як сонце ти хочеш світити.

я більше не вірю у «вічнеє разом»,
я вірю у себе, у день без образ.
мій шлях не зумів зупинити ні разу
ні підлий удар, ані зрадницький час.

я більше не прагну комусь догодити,
не граю у ролі, не тисну сльозу.
я вчуся себе — щиро, справді любити.
І я вже нікуди "в любов" не спішу.

00:25, 24/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)