Чотири чи п’ять порожніх очниць –
Сльоза на мордахах: моїй та вашій.
Зло не шукає складних таємниць
В людях, тварин на погибель віддавших.

Я серцю пробачити так і не зміг,
Хоч істину цю зазубрив, як причастя:
За тих, хто переступив твій поріг,
Ти відповідальний – і в горі, і в щасті.

Вулиця мокра протяжно тягнула
Псалом про далеке й крихке спасіння.
Душа у провині ледь не втонула,
Страждання її – то німе моління.

Благаю, коротка шерсте м’яка,
Не покидай мою пику приречену.
Хай доля жорстока і шлях допіка –
Тебе не залишу на станції ввечері.

Ти ще зі мною, дякувати Богу,
І на душі полегшало в рази.
Не перекрили ще твою дорогу,
Не кинули під терни лози.

Мені болить за ту «п’ятірню»…
Чи четверо їх там у смерті було?
Я проклинаю ніч вечірню,
Де стільки життів задарма згнило.

Боже, попереду довга поїздка.
Не обривай їхню життєву плівку.
Вб’є мене ця непоправна звістка.
Проїдь для них ту лиху зупинку!
Я власну долю на два поділю –
Шанс даруючи їхньому буттю.

В кутку кімнати, де пітьми глибини,
Плете, мов павутину, сивий час.
Він тягне миті з кожної хвилини,
І непомітно обкрадає нас.

Він сипле пил на пожовтілі книги,
Вплітає срібло в пасма золоті,
Руйнує створені із криці криги,
Що ми звели на власному путі.

Ми — лиш паяци на рухомій сцені,
Де декорації — це ночі й дні.
Тримаємо їх міцно в своїй жмені,
Та час їх пожирає у вогні.

Ловлю хвилину — кришталеву вазу,
Що ладна впасти, як крихка сльоза.
Життя не повторити двічі зразу,
В цій неповторності — своя краса.

Розмова неба із німим камінням,
Трава, що проростає крізь граніт…
Вплітаємося ми своїм корінням
У місце, де народжувався світ.

Секунда — кожна мить, що догорає,
Насправді не зникає назавжди.
Вона для нас основу закладає,
Вплітаючи в майбутнє наші дні.

27 травня 2026 р.

Годинник ріже спокій на шматки,
В кімнаті запах пилу і провини.
Майбутнє, що здавалося палким,
Несеться вниз під натиском лавини.

На завтра відкладаєш власне «я»,
Загорнуте в ілюзію чекання.
Ця тиша — не фортеця, а петля,
Де задихаються живі бажання.

Хвилини — швидкоплинні та сліпі,
Течуть крізь пальці, гаснучи в долонях.
А час крокує швидко по землі,
Лишає слід від попелу на скронях.

Тепер стоїш на згарищі годин,
Де кожен погляд — докір і прокляття.
Лишились справи, страх і ти — один,
Де час згорів без полум’я й багаття.

25 травня 2026 р.

Слова, як стріли, випущені вмить, Не знаєш, чи повернеш їх назад. Життя непередбачуване, як ніч, І вмить може настати листопад.

Ми думали: "Встигнемо, ще скажем, Попросим вибачення, ще прийдем." Та вже порожньо там, де ми чекали, Останнє слово вже було… А де? І гіркота тепер – наш вічний хрест.

Ми не читали серця і не знали, Що на душі — чи біль, чи порожнеча, І не могли збагнути ми тоді, Що це був наш останній, тихий вечір.

Нам залишиться ця вперта тривога, Що наговорили ми багато слів, Але жодне не було тим важливим, Що мало прозвучати назавжди. Ми не почуєм більше того сміху… Життя без тебе буде просто тінь.

Хай цей урок, як біль, не дасть забути: Цінуйте час, цінуйте кожну мить! Не бійтесь говорити головного І відкладати "завтра" забороніть. Будьте добріші, ніжніші, щиріші До тих, хто поряд, поки б'ється пульс. Бо потім час лиш обернеться в спогад, І гіркий жаль вріжеться, як ніж гострий.

Весна. Вівторок. Сукня в смужку.
Довіра. Щирість. Тепла дружба.
Надія. Віра. Кава. Секс.
І нелюбов. Без цукру все.
Чекання. Пустота. Страждання.
Не перший. Але хай останній.
Зневіра. Втрата. Крик в подушку.
Цемент на серце. Сталь у душу.
Холодне слово. Недовіра.
Непрощення собі. Без міри.
Життя. Робота. Дім. По колу.
Продовження. Себе до скону.
Злий досвід. Хаос. Божевілля.
Холодні ночі. Тінь похмілля.
Знайти себе. Чи знов додолу?
Люди. Самотність. Й все по колу…