Я світ розфарбую у ніжні відтінки,
де сірість будинків — як диво-картинки,
де гострі кути закругляють майстри,
а небо рожеве палає згори.
Крізь скельця магічні не бачу я бід,
лиш сонячних зайчиків лагідний хід.
Тут люди — герої, а фальш — лиш туман,
і лине крізь них світлий, ніжний роман.
Та вітер холодний торкнеться душі,
Ілюзії змиють осінні дощі.
Коли окуляри спадають на брук,
Реальність виходить із затишних рук.
На землю завіса рожева спадає,
І світло у скельцях не так уже грає…
В моєму світі — спокій, трохи миру,
Я дихаю цим кольором зефіру,
ховаючи за склом химери дня.
І жодного роздертого вбрання.
Там зрада виглядає як помилка,
Життя здається легким мов пір’їнка,
що в просторі не має своїх меж.
А ніж у спині — як невдалий жест.
Та світ тріщить… Рожевий пил згасає…
І щось у світлі раптом завмирає.
Удар об землю — і на друзки скло,
врізається у шкіру, де текло…
Рожеві окуляри — мов в’язниця,
Вдивляється розрізана зіниця —
навколо світ без барв чужий, німий.
В нім серед мертвих лиш один живий.
Цей світ немов очікування зради.
Тепер я бачу прірву замість саду,
І замість світла — попіл на губах.
Світ є — і я у ньому є, і страх…
02 травня 2026 р.
