Природа рветься. Крізь льоди і час
Вона ламає вистиглу облогу.
Пташиний хор — як весняний фугас —
Простелює у небо нам дорогу.
І сонце — мов наточений бурштин —
Пронизує гілок прозоре скло.
Стікає сніг із вицвілих картин,
Вливаючи у вени нам тепло.
Земля пульсує. В синьому вогні
Фіалка проростає крізь каміння.
І серце б’ється в унісон весні,
Бо в кожнім вдиху — світло і спасіння!
Що далі, чекати між світом і тінню?
Чий голос шукати, чиє там коріння?
Чи попіл, чи пустка, чи вірна утрата?
Ну в чому ж, скажіть, ця земля винувата?
В глухому мовчанні хитаються зорі,
І світ шелестить на забутому полі.
Гойдається в небі холодна струна,
Над попелом долі зійшов сатана.
Розп’ята в лещатах свобода і воля.
Диктують нам правду, чужя це доля.
Гойдаються пасма на білій березі.
Звук мес не затьмарює думи тверезі.
Гойдається вервиця в руцях попів,
Мов спогад, що світ скоренить не зумів.
Мов рухи Шеврейля, мов віхола жалю.
Ми віримо досі про щастя у раю.
І мертво гойдається гілка кленова,
Над полем із вирвою — ворога мова.
Ридає в гіллі запустілім від жалю
Старий соловейко в колись білім гаю.
І вкотре кайдани бряжчать понад хмари.
Могили грибами ростуть з прапорами.
Забута, зневажена, продана слава…
Моя ж Україно, колись величава…
За що ж їй на вік ще такий молодий –
у долі знайшлося сліпого завзяття?
у відчаї й горі кривавих подій
втопити її молоденьке багаття.
Народжена в променях слави дідів –
в багрянім і світлім прадавнім промінні,
та змалечку, з ранніх і юних років
сивіє епоха на цім поколінні.
На чорнім ріллі цих родючих ланів,
що кров’ю до краплі сьогодні омиті,
лягли, як один, всі найкращі з синів
за пам’ять про мамине світло у світі.
І нині одвічна трива боротьба –
гуде поневолена, стомлена сталь.
Вкарбовує пам’ять нові імена
дітей, що втонули у крові, на жаль.
stop wars
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
