I

На околиці міста, де ранок — як змова,
У тумані зійшлися людина й держава.
Він не йшов на ВЛК і не пив каву зранку —
Він вирішив сам обірвати рибалку.
У стрічках заголовки: «Подія. Злочин».
А в кухнях шепочуть: «Може, хтось хоче інакше?»
Він шумом порушив налагоджений план —
І цифра «набору» дала збій по ночах.
Йому шиють провину — не ту і не в формі,
Бо правила є, та не завжди для совісті.
Він кликав до ладу тих, що звикли хапати,
Та відповідь чітка: «Не можна стріляти».
Бо в нас по закону — мовчи і терпи,
Поки тебе пакують учорашні діти.
А якщо ти рішуче берешся за правду —
Ти вже не громадянин, ти — загроза державі.
Він просто хотів, щоб скінчилась рибалка,
Щоб совість хоч в когось прокинулась рано.
Тепер він за ґратами — герой чи злочинець?
Це вирішує не суд.
Це вирішує,
хто ти є,
українець.

II

Сидить він у камері, каже: «Ну що ж,
Тепер я від буса сховався, авжеж.
Тут стіни надійні, тут ґрати міцні —
Хоч тут не пакують. І то — у ціні».
А бусик той синій, побитий життям,
Поїхав на СТО — до своїх, по деталі.
Водіям пояснили: «Все в межах норми.
Ви просто працюєте. Не ви ж — герої».
Затримали хлопця — «псував майно»,
Яке вже давно, як у поганім кіно.
Він «справу робив», як умів і як міг,
Та не на тих гавкав — не той був поріг.
Бо той, хто краде, — у білій сорочці,
А той, хто стріляє, — у темнім куточку.
Тут правда без пропуску й без печатей —
Хто чисто виглядає, тому і прощають.
Тепер у СІЗО він — майже легенда,
Бо перший відкрив той «пакет аргументів».
Стоїть там черга — не бити, не мстити,
А просто спитати: «Як далі нам жити?»
Він тихо всміхнувся крізь втому і дим:
«Мало патронів,
щоб вивчили всім
ті вищі закони,
де совість — не стаття,
а страх — головний гарант життя».

III

А система сидить — не в камері, ні.
Вона в кабінетах, у тиші, в броні.
Їй каву несуть, їй кладуть на папери
Печатки, підписи, правильні нерви.
Вона каже спокійно: «Все під контролем.
Один — не герой. Це прикрий синдром».
Вона любить слова — не людей, не причини,
У неї для кожного — своя процедура.
Бусик помили, змінили номери,
План підлатали, графік зійшовся.
Система не падає.
Вона гнеться.
І робить вигляд, що нічого не сталось.
Вона не боїться гучних пострілів —
Вона боїться тиші без свідків.
Бо кулю зловити — це майже дрібниця,
А думку — складніше. Вона не здається.
В СІЗО він — номер, рядок, статистика.
Та система чомусь не спить без снодійного.
Бо є речі, що не закриєш ґратами —
Приклад.
Питання.
Погляд з камери.
Вона скаже завтра: «Все було правильно.
Закон — понад емоції. Так і треба».
Та кожен бусик тепер їде повільніше.
Бо знає:
не всі мовчатимуть вічно.

Післяслово

Цей вестерн — не про постріли.
І не про буси.
Він про межу, де закон перестає бути захистом
і стає інструкцією для мовчання.
Про момент, коли страх вдягає форму,
а совість — кайдани.
Тут немає імен навмисно.
Бо і герой, і система — повторювані.
Вони міняють обличчя, дати, кольори машин,
але залишаються впізнаваними.
Я не ставлю вироків.
Я ставлю питання.
Бо там, де відповідь готова заздалегідь,
правди вже немає.
Соловей не кричить.
Він співає в темряві,
щоб було чути,
де ще не всі замовкли.
— Соловей сучасності