Вибиває дощ чечітку — ходить ходором весь дах,
Розсипає срібні ритми по карнизах і садах.
Він танцює на покрівлі, по калюжах такти б’є
І під джаз вітрів у трубах дощ чечітку видає.

Крізь туман і крізь завісу кожен крок його дзвенить,
Він монети дріб’язкові кидає в застиглу мить.
Світ принишк, і ніч чарівна: на кларнеті із перил
Вітер кидає джаз-соло в небо вільне, без вітрил.

Він не жде аплодисментів, не чекає на антракт,
Місто в унісон тримає цей вологий рівний такт.
А коли настане ранок і затихне цей танок,
Лишить дощ нам шепіт джазу і блискучий мокрий крок.

12 травня 2026 р.

Без парасольки пі́ду в дощ,
Дрібний, весня́ний, перший,
Намокну трохи, ну так що ж,
Не жити уже, вмерти?!

Зіб'ю росу, де бу́ду йти,
У чорну, мокру землю,
Торкнуся котиків верби,
Шипшини кущ зачеплю.

У воду руку опущу́,
Аж до кісток холодну…
Сховаюсь краще від дощу
Під парасольку модну.

01.04.2026.
Ганна Зубко

Віддзеркалення вічності у хмаринах неба.
Для когось – звично, а комусь – так треба.

А хтось споглядає на хмари збентежено,
Бо фантазії втілює свої необмежено.
Хмарка-коник, хмарка-зірка.
Та хмаринка як …

(На що схожа вона?
не можу дібрати римовані слова:
розірваний на шмаття клапоть паперу зіжмаканого…
Де ж моя фантазія поділася?
під парасольку сховалася злякано.)

Блискавка – тріскіт скла.
Вічності мить зника.

Таїться уява під парасолькою,
Сльозами мрій дощить хмарами небо.
Вічність пірнає в калюжу з долоньку:
Для когось – звично, а комусь – так треба.

15.06.25 ©Ірина Вірна

Твоя присутність – наче божевілля.
Себе не бачу. Всюди тільки ти.
Твоя відсутність – як важке похмілля,
І неможливо вже себе знайти.
Ніби жива, а дихати не можу,
Бо у повітрі знов тебе нема.
Давно пішов. Залишив насолоду,
І задихаюсь нею вкотре я.
Вона болить, пече і спопеляє,
Розбавлена обманом і дощем,
Щоб не звикала, бо тебе не стало
Ще вчора. І так ще, і ще, і ще…
І знову вчора стало на порозі.
,,Я тут востаннє",- як собі сказав.
О, дихаю. Живу, але в тривозі:
Не хочу,щоб наступний день настав.
І знову швидкоплинне божевілля,
І знову все з обманом і дощем.
А потім – невблаганне те похмілля-
Себе шукаю. Не знаходжу… Щем…

Під тихий шелест ніжних крапель дощових
Так добре мріється й чекається на краще.
Приворожить,
заколисає,
поведе за думку-нитку в сни,
Щоб забуття вточило вік по краплі.
Розірве нитку провідну то гуркіт грому, то спалах блискавиці.
Немає спокою, зачаїлась в кутку думок десь мрія…
Що не спиться?
Розплескані надії та чекання рвані…
Під барабанний дріб дощу
пригадуєш
минулі зради-рани-драми.

21.10.2024 ©Ірина Вірна

місто спішить,
місто біжить,
але ж на мить
як мозок не спить –

ти зупинись,
ти озирнись
і не дивись –
там, де колись.

там, – де є ми –
дощ усе змив.
вітер все стер –
там, – де тепер.

в тиші розпалась
вулиця сна –
тільки душа
моя не одна.

в серці лишились
наче сліди —
тіні любові,
болючі ходи.

там, де ще боляче —
значить, живе.
там, де згорає —
знов проросте.

13:37, 09/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)