як бути з тим, хто тебе любить
кохать безмежно? відштовхнути?
думки пусті, мовчить і сердце
тече слізьми нещасть озерце

“якщо не йокне, то до біса” –
така її причудна риса
всередині бринить затишшя –
в очах виблискує бездушшя

єдина істина доступна
любов – жива і непідступна
коли готовий ти кохати
щодня на зустріч знов чекати

його тепло – мов сонця промінь
той голос – меду ніжна повінь
залиш в собі те чисте й світле
що змусить почуття розквітнуть

Єнемія не протиставляє себе людям, не порівнює, а просто вписує себе в картину життя.
Кожен з нас має свій Єрусалим, свій дух, і мати навколо нього стіну, щоб захищати його і ворота для комунікації, золоті ворота.
Деколи ми думаємо, що деякі речі в житті хочуть нас знищити, але ці речі для того, щоб нас сформувати.
Відстань та час для Бога не існує.
Чим більша аудиторія – тим загальніша проповідь, чим менша – тим конкретніша.
Деколи форма вбиває суть, але суть має мати форму.

Знання дають простір. Простір для руху, для дій.

Балюк:
Якщо людина змінюється якісно, то все навколо змінюється автоматично.
Сієте багато – жмете мало, чому? Бо треба змінити якість.

Кожен має багаття в середині себе, і наскільки вправно він за ним доглядає та як часто підкидає туди дрова – залежить тільки від нього. І чим більше багаття – тим більше можна ділитись теплом та підпалювати спопелілих.

Мудрий бере від ворога більше, ніж дурний від друга. (“Гонка”)

Мудрий бере від ворога більше, ніж дурний від друга. (“Гонка”)

Картини — мов вікно у ніч,
Де світло гасне, гасне клич.
Вони зависли на стіні,
А інші — творяться в мені.

Картини пише час живий,
І пензлі мріють кольорові,
Але в пітьмі моїх повік
Зринає чорний їхній крик.

Закрию очі — і здається,
Що серце фарбами заллється.
Не люди творять ці світи,
А тіні, що знесуть мости.

І пензлик смерті доторкає,
Холодним подихом витає,
Мов хтось торкається в пітьмі
Мого обличчя у імлі.

Картини шепчуть у кутках,
Вони живуть у моїх снах.
Їх кольори — не радість, ні,
А страх, що ходить по мені.

Вони сміються в тишині,
Відлунням стукають вірші.
Картина — чудо, та бува,
Що чудо — тінь, і в ній труна.

Я бачу в них себе без руху,
Холодний спогад, крихту слуху.
І зрозуміти мушу я:
Картина — теж душа моя.

І поки серце ще горить,
Я мушу барвами творить,
Щоб навіть смерть у полотні
Злилась у світлій глибині.

Я звикаю думати про тебе.
Я звикаю чути голос твій.
Я звикаю і, здається, вже не треба
Ні бажань, ні моїх диких мрій.

Я звикаю лиш тебе чекати,
Я звикаю пам’ятать тебе.
Я звикаю так тебе кохати,
Що сварю сама себе за це.

Я звикаю. І для мене це – страждання.
Я звикаю. І це мука неземна.
Я звикаю до твого незнання
Моїх думок, ніжності й тепла.
1997 р. ©Ірина Вірна