Час застигає в піалі гарячого чаю,
Пар, наче грива, здіймається вихором ввись.
Я в нерухомості мовчки це спостерігаю,
Тихо ілюзії спинами сунуться вниз.

Світ розчинився у глянці багряного кола,
Де чайним листям неспішно дні линуть на дно.
Кожна хвилина, яка іще не охолола,
Ніби прозоре та часом затінене скло.

Міра життєпису – дії, обвиті словами.
Сенс — у сплетіннях і зустрічах нових орбіт.
Доля вирує над нами німими вітрами
І розчиняє у чаші тривожний граніт.

Бігти? Чекати? Чи ринутися навперейми?
Хвиля згасає і фарфор вбирає тепло.
Спокоєм й думами дихають чайні перерви
Посеред то́го, що буде й того́, що було.

27 серпня 2026 р.

Захекавшись, годинник раптом стих,
Провітрилась кімната від розмов.
А вечір спрутом на столі притих
І п’є неспішно каву із думок.

Чумацький шлях — розірваний рукав,
З якого сиплеться вогнів горох.
Він довго тишу нетривку ковтав,
Яка нам випала одна на двох.

Мовчанням накладаємо ми шви
Там, де порізали слова скляні.
Думки, що разом з вечором прийшли,
Малюють тіні на німій стіні.

Зірки на небі — втоптані серця,
Пульсують світлом у бездонну муть,
І дні старі, не знаючи кінця,
В архіві пам’яті помалу мруть.

25 серпня 2026 р.

Чи бувають думки, хоч би вільні від смутку,
Коли туга закрила до радості двері?
Все життя під чужу танцювати би дудку,
Чи залишитись вільним віршем на папері?

А дощі, як дощі, ждуть липневої спеки,
Щоби бути чеканими в літньому вальсі.
Ти в обіймах стояв, та чужий і далекий –
Загасивши байдужістю стомлений жар слів.

Ніч. Бринить ключами тиша,
Що від скринь моїх думок.
Я на день їх замикаю
На міцний німий замок.

А вночі підступна тиша
Відмикає ті замки
І на волю випускає
Замкнені мої думки.

І вони, відчувши волю,
Починають шаленіть.
Я ж лежу й слонів рахую,
Щоб заснути, хоч на мить.

Та думки мої танцюють
І заснути не дають.
Їм байдуже, що не сплю я, —
Павутину з дум снують.

Лиш коли світанку промінь
Тихо стукне у вікно,
Ніч ключі сховає знову
Під агатове крило.

І укриє ранок сірий
Павутину тих думок…
Я відкрию сонні очі —
День новий… Думки… Замо́к.

09 липня 2026 р.

У черепі, як в чаші з чавуну,
Німий конвой думок змикає коло,
Стираючи кордони і вину,
Там гостре лезо душу розпороло.

В нім пам'ять, наче випалений сквер,
Де плавиться метал із передбачень.
Жар спогади усі у попіл стер,
І вже вони не мають більше значень.

Горить нейронна сітка, як тайга,
Випалює думки і рве кайдани.
Щоб змити чорну кіптяву з крила,
Там янголи у чергу тихо стали.

І розум — наче замкнений вокзал,
Де потяги зійшли з іржавих рейок.
Б'є тишею в набат, реве сигнал,
Лишаючи у серці пилу жменю.

Зіниці стигнуть в погляді склянім.
Корозія ідей їсть тишу мертву,
Затишно пеклу в розумі моїм —
Воно і не шукає іншу жертву.

07 липня 2026 р.

У голові — безладдя й кавардак.
Думки літають, мов тривожні бджоли.
Одна із них кричить: «Усе не так!»,
А інша згадує чужі розмови.

Ось у кутку осів туманом стрес —
Його мітлою вижену за двері.
А поруч примостився вже прогрес
І креслить план на хмарному папері.

Думок та спогадів — яскравий рій —
Я розкладаю чітко по коробках:
Ось цей — смішний, а цей — ранимий мій,
І так весь вечір — порпаюсь в розкопках.

Прогнала сумнів, вимила жалі,
Розставила ідеї по полицях.
Немає більше хаосу в золі —
Лиш чиста тиша у моїх зіницях.

Годинник цокає: уже за три,
Наведення порядку залишаю.
— Давай, свідомість, фари затуши… —
Ревізії кінець — я засипаю…

3 червня 2026 р.

Ніч — це моя приватна справа.
В ній тчу думки, плекаю сни.
Згасає дня гучна забава —
Чекаю тихої весни.

Тут світ мовчить, закритий тьмою,
Немає свідків та журі.
Я наодинці із собою,
Під охороною зорі.

Вкладаю спогади у чотки,
А мрії — в зоряний атлас.
Цей порух — чистий і солодкий,
Він зупиняє тьму і час.

З думок та тиші вишиваю
Сорочку — оберіг очей.
Не ставить крапку ніч, — я знаю:
В таємнім сховищі ночей…

22 травня 2026 р.

(Чорна кава — чорні думки)

Капають сльози солоні у каву,
Тонуть у гіркості чорних думок.
Серце тріпоче, пощади благає —
Розум тримає на взводі курок.

Пара над чашкою — спогади кволі,
Димом тікають у темну імлу.
Їх розчиняє там зламана воля,
Морок ковтає і тягне в пітьму.

Кава холоне. І сльози стихають.
Світ повертається знов до життя.
Тільки всередині — пам’ять тримає
Ту порожнечу, що зветься буття…

19 травня 2026 р.