Скрізь чути гомін і веселий сміх,
Зима прийшла на наш поріг.
Юрба дітей сніговика зліпила,
Снігур розправив свої ніжні крила.
Витає всюди дух Різдва,
Калина на снігу як розцвіла.
Ялинка дочекалася прикрас,
Всміхається обновою до нас.
Вітають діти зиму чарівну,
Таку коротку сніжну мандрівну.
Малює іній їм на вікнах візерунки,
Чекають діти на солодкі подарунки.
Весь світ повстав проти мене,
Система тисне, гасить емоції.
Я знаходжу віддушину лише серед своїх,
Де розум і серце палають вогнем.
Мій дух не знає спокою —
Він, як загнаний звір,
Б’ється, скавулить і прагне на волю.
Я благаю Аллаха щодня,
Та темна ніч ніяк не відступить.
Я втрачаю надію, гублю свою віру,
А відповіді й помочі — все не чути.
Я знаю, це іспит, це шлях випробувань,
Але сили закінчуються, я на межі.
Підтримки нема, я шукаю опору
Лише у собі, у власній душі.
Я молюся, я каюсь, я знову прошу,
Хоч знаю — бував не завжди правий.
Така вже доля людська, непроста —
Лишатись стійким, коли світ крижаний.
О, Аллах, я терплю, я долаю свій страх,
Аби не впасти і не зійти з вірного шляху.
Хоч ноша важка, і кожен крок — як удар,
Я все ще тримаюсь. Я буду триматись до краю.
Бо навіть у темряві, в розпачі днів,
Я відчуваю — мій шлях не скінчився.
Я вистою все. Я пройду крізь вогонь,
Бо дух мій для світла у муках народився.
Раніш був дух оптимістичний,
Як криця – тіло і душа.
Чекали ми, що щастя вічне,
Могли дать горю відкоша.
Тепер по різному буває.
Тепер не всюди. Й не завжди.
Лиш раз на рік душа співає
І то їй треба поводир.
Літа летять. Їх повернути
Нема можливості уже…
Та хочеться ще щось утнути,
Як свого часу Фаберже.
Душа воліє не старіти
І тіло прагне до утіх –
Так хочеться життю радіти,
Твій мелодійний чути сміх.
Моя дружино кароока,
Тобі дісталося в житті!
Такі дрібні до щастя кроки…
Не це ми мали на меті!
Та місяць світить, сонце гріє,
Сини ростуть, як п'ють росу.
Хоч сивина уже й рясніє –
Піднімем чари за красу!
Красу душі, веселу й щиру,
Красу добра, красу тепла
І побажаємо нам миру
Яка б погода не була.
2009
Вертайся, солодкоголосий,
На кін, на кіл, на брудершафт.
Ти чуєш, як уклінно просить
Чергова грішника душа?
Тебе не гріє погляд сонця –
Тебе пече його вогонь…
Зустрів ти дух сонцепоклонця,
Тож добре оціни його!
Чи марно жде душа ця спрагла
У супокої німоти?
Вона від мук уже засмагла…
Пробач її та відпусти.
Вертайся, солодкоголосий,
На кін, на кіл, на брудершафт.
Ти чуєш, як уклінно просить
Чергова грішника душа?
Тебе не гріє погляд сонця –
Тебе пече його вогонь…
Зустрів ти дух сонцепоклонця,
Тож добре оціни його!
Чи марно жде душа ця спрагла
У супокої німоти?
Вона від мук уже засмагла…
Пробач її та відпусти.
Ти і я — п'ять років разом,
Ти і я склалися пазлом.
Ти і я — заплела нас доля,
Ти і я — разом до кінця.
Ми — свято один для одного,
Ми — подих єдиного духа.
Ми — сильні заради кожного,
Дві розколоті душі, що склеїти себе змогли.
Наші діти — це прояв любові,
Наші діти — це почуття без слів.
Наші діти — це серця основа,
Наші діти — благословення від Бога.
Кохаю тебе — ти єдина душа,
Яку я шукав крізь терни життя,
Яку врятував і зібрав до купи,
Щоб без пам'яті впасти в кохання твого руки.
Всі ці роки — моє щастя на цій Землі,
Всі наші діти — це ліки моєї душі.
І все, що сьогодні стосується тебе —
Є чистим проявом кохання мого до тебе.
Нехай я буваю трішки неуважний,
Це все через рух цей паперовий і важний.
Та я обіцяю — усе подолаю,
Бо надто сильно тебе я кохаю!
– Небесна отара –
По небу хмаринка пливе,
й пухнасту отару веде,
плине небесна блакить,
обрій приховує вмить.
На полі пожате колосся,
зібрали в снопи косарі,
очами до неба стримію,
і плавно стікають хмарки,
стільки свободи і дива,
літають по світу вони,
і сонце сідає квапливо,
в рожевий фарбує твердінь.
А я все ще в небі витаю,
той дух неприкаяний мій,
що пензля й пера силу знає,
йому я довірив свій хист.
( Автор: Сильвестр Кривенко )
Русалка – то донька води,
Що мовчить, коли світ весь гудить.
Вона слухає подих ріки,
І співає тихенько пісні.
Колись дівчина гарна була,
І любила всім серцем життя.
Але світ її біль не відчув,
Їй вир у пітьму затягнув.
Тепер вона – подих весни,
Що розчісує верби гнучкі
Береже свій водойм від біди.
Щоб була завжди тиша на дні.
Русалка не тінь і не страх,
Печаль в її мутних очах.
Вона – вічний спокій води,
Що лікує терзання душі.
Де ходила по суші вона,
Там барвінок і м'ята зросла.
Її шепіт за вітром летить,
До серця що в болі кричить.
Русалка – красуня сумна,
Тепер між світами вона.
На згадку дівчатам живим,
Кохання буває гірким.
Напевно так…
Їм все це непотрібно.
Не треба щоби піднялись з колін.
Щоб розквітала Україна вільно.
Запитують …
А що дасте в замін ?
А що їм дати ? Гори чи долини,
Чи волю що по жилах в нас тече ?
Незламний дух вкраїнського народу?
Співуче слово ? Що вам дати ще?
Своєї крові, чистої, живої,
Що багряніє в травах мов роса?
А може дати вам молитви пресвятої,
Яку пролила матері сльоза ?
Та ні, нічого вам не дати…
Нема в вас серця й совісті нема.
Душа у вас немов сухе озерце дощу чекає,
Але все дарма.
Молитви ми піднесемо до Бога.
До свого Батька з вірою прийдемо.
І засіяє славна Україна.
Любов приймемо !
Волю віднайдемо!
Надоело
Мне надоело слышать шепот молитв
Мне надоели человеческая слепота и их постоянное хочу
Не хочу слышать больше болезненный вой зверей юных детей
Хочу согреть их сердца
Надоели вечный треск деревьев от вечных огней
Надоело смотреть как топчут цветы
Постоянная тряска уже набила оскомину
Надоело слышать тупые оправдания и не желание слышать мои слова у родителя моего
Ухожу из дому куда глаза глядят
На встречу чудак на коне
Давай чудак я с тобой едем вместе куда глаза глядят
Туда куда Сердце кличет гони ты коня
Перед нами целый Мир
Кто же высказаться захотел так Сердечно спросите Вы а
Тот кому все надоело и Сердце к Свободе тяготеет
Тот кто песню поет настолько простою что очень красивою ООООМММММ
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
