Зустрілися в душі дві сторони
На роздоріжжі змученої ночі.
В очах одної — тиха таїна,
В очах другої — спалахи пророчі.

Одна прийшла у сукні із зірок,
Принесла спокій і туман безшумний.
А інша з темряви зробила крок,
Де б'ється біль пекучий і безумний.

«Навіщо ти руйнуєш мій спокій?» —
Спитало Світло, стримавши дихання.
«Я тінь твоя, озвався голос твій, —
Твоє зворотне, зранене зізнання.

Без мене ти б не знала, де межа,
І як яскраво вмієш ти горіти.
Коли дме вітер і січе зима,
Тоді ти вчишся берегти і гріти».

Вони стояли. Опір затихав.
Дві сили, що тримають купол неба.
І кожен з них усе про іншу знав.
Збагнули: бути поруч — це потреба.

І розчинилися в досвітній млі,
Вплелись в одне людське гаряче серце…
Відтоді так і ходять по землі —
Де світло є, там і пітьма ведеться.

07 червня 2026 р.

Темрява в душі,
Завмерло все в тиші
Тільки для синів та Бога
Відкрита там дорога.

Я пам'ятаю ті дні,
Коли ти була рядом,
Лиш ти мене завжди розуміла,
Та підтримку і спокій дарувала.

Ці дні давно пройшли.
Ростуть мої хлопці,
І лише вони радість несуть
Любов та тепло для них несу.

О, Аллах!!! Даруй мені сил
Синів на істину вивести
Та Твою любов та велич довести
Щоб Вони були щирі мусліми.

Мої темні хмари
Йдуть поруч завжди,
Вони топлять мене, душать
Але Ти тримаєш мене.

Сильний ураган підступав до ніг,
Забирав усе, наче в чорну ніч.
Я блукав у темряві, знайти себе не міг,
Думав, що у цьому штормі я зникну…
Та Твоє Слово крізь морок пробилось,
Повернуло пам’ять, хто я і куди йду.
І душа моя знову Тобі вклонилась —
Я з посмішкою молитву Тобі несу.

Де живе сонце? У синій імлі,
Де в ніч курличуть легкі журавлі.
В хмарах пухнастих, де вітер гуляє.
Де гір вершини у небо вростають.

Сонце – у полі, в колоссі палкім,
В сміху дитячому, в домі моїм.
І у прозорій росі виглядає,
В кожній душі, що звучить і співає.

Взимку ховається в ковдру із хмар,
Щоб нам принести проміння у дар.
А по весні проживає у вітах,
Там, де збирає медок бджола в квітах.

А засинає за тихим ліском,
Вмиті поля огортає крилом.
Та навіть в темні, бездушні години
Сонце живе… у душі України.

19 травня 2026 р.

Дивлюсь на тебе, сонечко моє,
І кожен раз я серцем розумію:
Все найдорожче, що у мене є —
Це ти, моя квіточка гарненька.

Я вже кохав, коли тобі було лиш вісімнадцять,
Хоч про твоє буття тоді не знав.
Не міг і в найсміливіших думках сподіватись,
Що долею тобі «донецький неформал» став.

Той мусульманин, що знайшов нарешті Бога,
Став для тебе опорою в житті.
Тепер у нас на двох одна дорога,
І світло сяє на твоєму бездоганному лиці.

Твоя усмішка — для душі розрада,
Твої обійми — ніжність неземна.
Ти — мій спокій, моя мрія і відрада,
В моєму серці ти була, є і будеш назавжди.

Я дякую єдиному Аллаху,
За те, що ти — частина моєї душі,
Ти — найцінніша в світі людина,
Й не треба мені нікого, окрім тебе-
Єдиній, щасливій бездоганній дружини моєї.

Душа — зачинений будинок,
Не кожний зможе увійти.
Не всім вона відкриє двері,
Не кожному — у дім зайти.

Там коридори із мовчання,
І світло — ледь на самоті.
Там спогадів старі дивани
Вкриває пил у темноті.

Там кожен крок — немов відлуння,
І тиша слухає думки,
Там зачиняються від болю
Колись відчинені замки.

Хтось гляне у вікно і мимо
Пройде, злякавшись тишини,
Бо не для всіх горять ті вікна,
І не для кожного вони.

Буває, двері прочиняє,
Впускає світло, почуття,
І тільки час душі покаже —
Це гість чи світ її буття.

06 квітня 2026 р.