Ідемо по життю крізь сміх і сльози,
Крізь чисте небо, темінь і грозу,
Крізь літо й зиму, крізь вітри й морози,
Вплітаючи і осінь, і весну.

То тонемо у відчаї і горі,
То знову віднаходимо свій шлях.
Шукаємо в пітьмі далекі зорі,
І маємо надію у серцях.

Час невгамовний мчить, як дикий вітер,
Розвіює він спогади й жалі.
Наш кожен крок — це мить зі слів та літер,
Що пишемо щодня на цій землі.

Збираємо у кошик власні роки,
Як стиглі яблука в чужім садку.
Сповільнюємо втомлені вже кроки
На цій дорозі, дивнім рушнику.

А час гортає пам’яті сторінки,
Де кожен спогад — то старе кіно,
І затишно стає від тої думки:
Що мало бути — відбулось давно.

Лишається лиш тиша вечорова,
Сліди на денці кавових горнят,
І ця проста земна, німа розмова
Самих з собою крізь роки назад…

10 червня 2026 р.

Ламає простір призма скла,
І промінь сяє, мов суцвіття, —
Десь крапля світла потекла
У кольорове розмаїття.

Веселка ріже мерзлоту,
Між «до» і «після» грань зникає.
Розсіює скло чистоту,
В барвисті сни думки вдягає.

Один відтінок — то печаль,
А інший — спалах сподівання.
Дивлюсь крізь призму у кришталь
На світ ілюзій і чекання.

У крихті скла горить життя,
Мов лід виблискує в промінні,
І в ньому створене буття
Лишає кольорові тіні.

02 червня 2026 р.

Крок і погляд. Спалах. Струм.
Два життя — в один костюм.
Вона — світло від комети,
він — загублений в тенетах.

Він, як вектор, — прямо в ціль,
вона — море, шторм і сіль.
Разом — безлад і структура,
мов жива карикатура.

Він — залізо і канон,
вона — хаос, не закон.
Кожен крок — це мінне поле,
що веде обох по колу.

Вони хто? Фінал чи старт?
Гра в податливість чи гарт?
Він — як камінь, що чекає,
вона — річка, що тікає.

Час летить, несеться вік,
хто тут раб, а хто владик?
Він тримає її крила,
вона — тягне за вітрила.

Він — це сповідь, що мовчить,
вона — рана, що кричить.
Тінь і спалах. Звук і тиша.
Хтось із них цей простір пише.

Бій без правил, вічний рух —
Тут гартується їх дух.

29 травня 2026 р.

Ми кажемо: «Зроблю це завтра»,
«Владнаю потім всі діла…»,
«Коли мине ця лихоманка»,
«Коли прийде тепла пора…».

Ховаємо свої бажання
У довгі скрині «до весни»,
Лишаючи на час той ранній
Найкращі, найсвітліші сни.

Купуємо красивий посуд,
Але ховаємо в сервант.
Шукаємо слушну нагоду
Та ідеальний варіант.

Вдягаєм звичне і сіреньке,
А шовк чекає на «колись».
І серце б'ється потихеньку
Й шепоче тихо: «Схаменись».

Бо «потім» — це підступна пастка,
В календарі його нема.
Там не цвіте щаслива казка,
Там тільки пустка і зима.

Життя — не спроба й не чернетка,
Його не вдасться обновить.
Бо сьогодення — це оздоба,
Яку не варто пропустить.

Пий із крихкої філіжанки,
Цілуй. Люби. Лети. Палай!
Не жди омріяного ранку —
Вже зараз жити починай.

27 травня 2026 р.

Життя — це мить між вчора і ніколи,
де кожен крок — це пошук глибини.
І ми йдемо крізь радощі й недолі.
А завтра що? Байдужість тишини?

Де пам’ять, наче тінь на перехрестях,
шукає у пилу чужі сліди,
що заховалися у тріщинах і жестах,
мов час, що зник у темряві води.

Між страхом і надією в тривозі
життя мов світло, що тремтить у склі.
Воно нам тихо світить у дорозі,
та час прийде — скло трісне у пітьмі.

24 травня 2026 р.