На склі розтанув день прозорий,
і вітер грався в тишині,
як хтось невидимий і добрий
писав узори на вікні.

Сміялась кава в теплій чашці,
і дим тримався за краї,
а час згадав про свої пастки —
я легким став, як журавлі.

У жовтих вулицях поволі
бродили тіні без мети,
і світ здавався трохи болем,
що вміє лагідно цвісти.

А ти ішла — і ніби небо
спускалось ближче до землі,
і все, що вчора було “треба”,
ти розчинила у теплі.

І день, як птах на тонкій гілці,
завис між “було” і “тепер”,
і в цій простій, живій дрібниці
щось обірвалось — я завмер…

29 квітня 2026 р.