Не здавайся тоді, коли дихати стає тісно,
Коли обрії сірі і виходу, наче, нема.
Коли доля в обличчя сміється холодно й злісно,
І в душі оселяється довга, безкрайня зима.

​Я знаю, як це — коли стіни стають завузькими,
Коли кожен твій день — це запекла і довга війна.
Коли друзі стають раптом призрачними і чужими,
І ти п’єш цю гіркоту самотності прямо до дна.

​Але саме тоді, на самому краї безодні,
Народжується той, кого не зламати вітрам.
Ми не вчорашні, ми — сильні, живі і сьогодні,
Ми — будівничі, що зводять свій власний храм.

​Згадай про дітей. Про матір. Про рідне коріння.
Згадай про вогонь, що жевріє в тебе в грудях.
Ми маємо силу, ми маємо те розуміння,
Що гартує характер у найскладніших путях.

​Упав? Піднімайся. Болить? Хай це буде уроком.
Програв у дрібницях? Готуйся до більших висот.
Іди до мети — нехай тихим, але впевненим кроком,
Долаючи кожен крутий і важкий поворот.

​Бо сонце зійде. Воно завжди сходить за хмари,
Яким би густим і страшним не здавався той дим.
Не здавайся! Розбий ці зневіри примарні чари,
І будь для життя — переможцем, завжди молодим.