Лишаю дихання своє
На склі, що від зажури схлипне.
Там осінь глухо увіллє
Свій подих й непомітно зникне.

Ковтає пам’ять, мов асфальт —
Тінь від невидимих конвоїв.
І сонце, мов холодний смальт,
Вростає в ребра сухостоїв.

Лишаю дихання своє
В пустих судинах кавомолок.
Там час повільно розжує
Буття на крижаний осколок.

За шибками — зима і сніг
Стирають ліній гострі межі.
І день, що вберегтись не зміг,
Зникає в глибині безмежжя.

Лишаю дихання своє
На циферблатах із бетону.
Секунда шкіру дістає,
Як лезо гострого закону.

Час не тече — він глухо б’є,
Мов струм. Б’є точно і свідомо.
Минуле в пам’яті гниє,
Лишає ломоту і втому.

Час тихо кровить у пісок —
І вже не видавити соку.
Життя — це вистрілений крок
В глуху стіну німого року.

Ми — гуща кави, що гірчить
На дні розколотого глека.
А за вікном летить, кричить
Життя… і близьке, і далеке.

Тремтить розірвана струна,
Дроти гудуть — перенапруга.
І ніч, глуха і кам’яна,
Густіє полинова туга.

Лишаю дихання своє…
На ребрах вистиглого світу.
Воно крізь попіл проросте
В холодні пластикові квіти…

04 липня 2026 р.

Ідемо по життю крізь сміх і сльози,
Крізь чисте небо, темінь і грозу,
Крізь літо й зиму, крізь вітри й морози,
Вплітаючи і осінь, і весну.

То тонемо у відчаї і горі,
То знову віднаходимо свій шлях.
Шукаємо в пітьмі далекі зорі,
І маємо надію у серцях.

Час невгамовний мчить, як дикий вітер,
Розвіює він спогади й жалі.
Наш кожен крок — це мить зі слів та літер,
Що пишемо щодня на цій землі.

Збираємо у кошик власні роки,
Як стиглі яблука в чужім садку.
Сповільнюємо втомлені вже кроки
На цій дорозі, дивнім рушнику.

А час гортає пам’яті сторінки,
Де кожен спогад — то старе кіно,
І затишно стає від тої думки:
Що мало бути — відбулось давно.

Лишається лиш тиша вечорова,
Сліди на денці кавових горнят,
І ця проста земна, німа розмова
Самих з собою крізь роки назад…

10 червня 2026 р.