Горить земля, міста стоять в вогні,
На ній сліди розбитої тривоги.
Країно, ти стоїш в німім жалю,
Та все ж тримаєш небо на підмозі.
Міста розбиті , в темній самоті,
Де вулиці вже не впізнати з фото.
Колись сюди ішли дороги мрій,
Тепер лиш запах гарі, страх і протяг.
Лікарні ,що рятують кожний подих,
Стоять обвуглені, скелети мовчазні.
Там в коридорах тільки смерті кроки,
Бо зло не знає міри і межі.
Дитячий плач, що зупинили бомби,
Лунає в голові, немов залізний дзвін.
Іх імена священні обереги,
А біль у серці розпалює лиш гнів.
І мирні жителі попадали мов листя,
Під холодом ненависті й свинцю.
Вони хотіли тихо й мирно жити,
Будь проклятий, хто розпочав війну.
Всю енергетику, що є серцем країни,
Винищують служителі пітьми.
Та навіть в темряві, у світло вірять люди,
Бо світло не в мережах, а в душі.
І кожен ранок глянувши новини,
Несеш в собі ту віру, жаль і гнів.
Усі емоцій змішалися до купи,
Згадавши нелюда, що обстріл запустив.
Хай ворог думає, що нам зламає крила,
І в пащі ночі нас здолає страх.
Та ще живе у кожному надія,
Що ми побачимо, як знищили царя.
Та навіть якщо рани ще відкриті,
І біль пульсує в кожного в сім'ї.
Знай: доля тих хто нищив наші мрії,
Впаде на них, мов град у день ясний.
Бо справедливість ходить тихо, тихо,
Та крок її не зміниш ні на мить.
І все що нищили вони, щоб володіти,
На них самих колись як кара прилетить.
Рани країни
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
