У молодості кроки мають крила,
Для неї світ — податлива вода.
«Сміливо», — гордість тихо шепотіла.
І йшла гординя, а слідом — біда.

Ти правду ніс — як лезо між словами,
І нею різав тих, хто був своїм.
Стояв над світом — крок за небесами,
Злетів — і впав у тріщини в собі.

Тепер у тебе — тиша після бою,
Де кожен давній спогад — вирок твій.
Що можна було взяти із собою —
не взяв, бо думав: «встигну… це мій бій».

Несеш на плечах гіркоту і досвід,
Гріхи і пам’ять — твій тяжкий тягар.
Відлуння їхнє — це твій пізній подих,
Розплавлений і незворотній жар.

Найважче — не падіння і не втрата,
А знати: сам собі ти вирок дав.
Безсонна ніч, самотність — не розплата.
Після «я правий» — тиша. Сам обрав.

28 квітня 2026 р.

Розкололось повітря мов буря,
Пролетіли снаряди й пітьма.
Разом з ними розпечена куля,
Що набита снарядом до дна.

Вибухає у вилицях тріском,
Відриває зʼєднання швів.
Розриває грохотом мізки,
Розділяючи мʼязи дротів.

Мов завмер час тої хвилі,
Коли краплі стікали дощем.
Тая кров, що ніби на милі,
Про дзюрчить під камуфляжним плащем.

І розслабляться мʼязи і жили,
Серце стане мов зламаний ґвинт.
Раптом виростуть білії крила,
Раптом вже не потрібен той бинт.

І рука впаде без контролю.
Вуста останній жар віддадуть.
Тільки думки, що сповнені болю,
На крилах до неба ввійдуть.

Знову броджу по лісу стежками,
Щось шукаю, немов загубила,
Була молодість тут
колись з нами,
Поміж трав вона слід залишила

Та ж галявина,зелень розкішна,
Всі дуби підросли, потовстіли…
Відкувала зозуля, аж смішно,
Що так швидко роки відлетіли.

Не попрошу їх більше, не треба,
Знаю, пізно життя оцінила,
Пора прийде —
злетить душа в небо,
В нім розправить
свої слабкі крила.

Ганна Зубко
26.09.2024.

Ти, дівчинці, ці крила не ламай
Вона так довго їх ростила.
Зліпила із довіри і добра,
і крапельку любові положила.
В довіру додала тепла і ніжності своєї.
В добро поклала тишу і турботу.
А в крапельку любові –
всю душу віддала.
Ти, дівчинці, ці крила не ламай.
Додай їй сил для міцного політу.

Щороку ластівки прилітають до нас.
Роблять гнізда і селяться у нас.
Пісні лунають і на подвір'ї кружляють.
Заводять діточок своїх.
І літати їх навчають.
Ніби все так само ,як в людей,
тільки різницю гарну мають.
Вони крила свої мають і
більш по світу літають.