‎От і вечір затихає, зорі засвітили,
‎Випікають Калиту, аромат повіяв.
‎Корж той колом, ніби сонце, що із неба світить,
‎Його смак не передати, спробуй лиш вкусити.
‎
‎Прив’язали Калиту у кутку, у хаті,
‎Щоб дівчата й парубки, ішли скуштувати .
‎Хто до тягнеться губами, той щасливий буде,
‎Йому доленька ласкава посміхнеться всюди.
‎
‎Сміх лунає по світлиці, жарти молодії,
‎Бо на свято Калити, всі ми як родина.
‎Тут жартують, тут співають, грають до світання,
‎Щоб з’явилось більше світла і в душі кохання.
‎
‎А старенька господиня у кутку шепоче,
‎Хай Ярило нам засвітить стежку в світлу долю.
‎Бо коли прийде зими, темна ніч накриє,
‎Тут і сонце повернеться, Коляда зрадіє.
‎
‎Парубок підскочив прудко, сміх і метушня,
‎Та висить той корж не низько – хитра дивина.
‎Спробував, та не вхопив, знов сміх до небес,
‎А в серцях у всіх горить азарт і прогрес.
‎
‎Хто дістане Калиту, досягне до цілі,
‎Тому буде рік прийдешній, радісний й щасливий.
‎І любов, і сміх з достатком в хаті проживуть,
‎Бо світ сонця повертає людям теплу путь.
‎
‎Зорі тихо поглядають з неба на поріг,
‎Стародавній голос Роду кличе всіх на сміх.
‎Щоб ніхто не сумував в цю святкову ніч,
‎Бо народ здавна шанує свято Калити.
‎
‎Тож нехай вона кругленька, світиться щодня,
‎І нагадує ,що скоро знов прийде весна.
‎А тепер коли зима ступить на поріг,
‎Світло в серці збереже, любов, дружба, Рід.
‎

‎Спливають в пам’яті веселі вечори,
‎І друзів море, ніби цілий світ.
‎Великі плани, жарти до зорі,
‎І кожен наче був тобі як Рід.
‎
‎Лунали голоси, гучні й живі,
‎Неслися сміхом вулиці мов хвилі.
‎Здавалось, що у цій земній юрбі,
‎Тебе ніколи не залишать в тіні.
‎
‎Летіли обіцянки мов листки,
‎Їх вітер між домами розкидав.
‎Тоді були всі рівні, всі брати,
‎Бо поруч був спокійний тихий стан.
‎
‎Та час міняє фарби у житті,
‎І світ здавався тихим, мирним в рамі.
‎А потім гуркіт наче з глибини,
‎І все тріщить, та очі із сльозами.
‎
‎Прийшла війна, підступно як хижак,
‎І загасила сміх, що був повсюди.
‎Залишилось відлуння тих часів,
‎Та й обіцянок тих уже не буде.
‎
‎І тиша стала гострою, як ніж,
‎Ковток реальності, що став у горлі комом.
‎Ніхто не пише і не дзвонить – ти один,
‎Лише душа чекає рідне слово.
‎
‎Стає питання , де ж воно усе?
‎Ті друзі, що стояли ” наче скеля”?
‎А виявилось, рішення таке,
‎Усі розтанули, у них свої проблеми.
‎
‎Війна не тільки вміє убивать,
‎Вона оголює усе, що ми сховали.
‎Показує хто поруч кожну мить,
‎А хто зникає, коли світ зламали.
‎
‎І ти вже інший, звик до самоти,
‎До тиші, що колись завжди лякала.
‎Та радий людям – хто не забув тебе,
‎Не дивлячись як важко жити стало.
‎

‎Є три речі у світі, що назад не ідуть,
‎Бо в минуле ніколи не робиться путь.
‎То є час, що згорає у тиші без слів,
‎І нагадує нам: будь сміливим, живи.
‎
‎Слово випавши з губ, не повернеш назад,
‎Воно може зігріти і все зруйнувать.
‎Тож зважай на момент, що й коли говориш,
‎Бо слово, як куля дуже швидко летить.
‎
‎Є можливість одна, що приходить в ту мить,
‎Як світанок раптовий, що вночі променить.
‎Хто злякався втече, хто сміливий візьме,
‎Бо вона тільки раз, як фортуна іде.
‎
‎Не втрачай свого часу, бо він надто швидкий,
‎Він дарує тобі все чого ти хотів.
‎Тільки дій, не сиди, має той хто іде,
‎І збирає свій досвід, куди серце веде.
‎
‎Вибирай кожне слово, ніби ключ до дверей,
‎Бо відкриють вони і серця, і людей.
‎А недобре сказав, і згоріли мости,
‎Тож слідкуй, що у тебе на язиці.
‎
‎Можливості втоми не знають ніколи,
‎Вони не чекають коли ти готовий.
‎Хочеш більше , то стані і старайся робить.
‎Бо життя не шкодує, хто як камінь лежить.
‎
‎Час тікає вперед і не вернеться він,
‎Проведе крізь життя, і крізь бурю подій.
‎Тож не гай ні секунди, вони творять життя,
‎Бо хвилини то крила, що несуть в забуття.
‎
‎Слово – сила велика, що і гори зверне,
‎І людину підніме, та кудись доведе.
‎Тож пильнуй що говориш, твоє слово як меч,
‎Може і захистити, і розрізати вщент.
‎
‎Можливість приходить без крику і шуму,
‎Тихенько постукає в двері твої.
‎А ти чи відчиниш, чи так все й залишиш,
‎У всіх своїх вчинках, лиш ти головний.
‎
‎Так запам’ятай : слово, час і можливість,
‎Три слова, що створюють мудрість висот.
‎Не втрачай, не марнуй, не чекай бо не встигнеш
‎Розправ крила свої, час злетіти прийшов.
‎

Із хмарного неба, де місяць і зорі,
‎Де вітер летить у далекий політ.
‎Зійшлися герої, сини України,
‎Що волю кували крізь біль і роки.
‎
‎Тут князь Святослав із мечем у правиці,
‎І очі горять його ніби вогонь.
‎Він каже ми кров’ю писали сторінки,
‎Аби земля рідна не була під ярмом.
‎
‎Хмельницький Богдан у плащі в колір степу,
‎Постав наче буря і мовив слова.
‎До єдності кликав я всіх українців,
‎Та зрада – як шабля, холодна була.
‎
‎А тут і Сірко сивий вовк Запоріжжя,
‎У вуса сміється згадавши орду.
‎Та нині ці змії, у лисячих шкірах,
‎В облогу країну узяли мою.
‎
‎Бандера мовчав, був в очах його смуток,
‎А потім тихенько і гостро сказав.
‎Я вірив, що нація встане як Фенікс,
‎Та спить вона нині, скував її страх.
‎
‎Що сталося з вами, ви ж вільні слов’яни?
‎Зітхнув Святослав, за тремтіла рука.
‎Чи ж кров свою марно тоді проливали?
‎Чи серце народу вже брила тяжка?
‎
‎Промовив Богдан, “Бо роз’єднані душі,
‎Одні хочуть грошей, а інші за хліб.
‎А хто не забув, що є правда у серці,
‎На вітрі стоять, не шкодуючи сил”.
‎
‎Сірко підхопив, ” Ще вогню предостатньо,
‎Я бачив його у очах юнаків.
‎Що кличуть за волю, їх сила незламна,
‎Вони не за гроші, за чесність і Рід”.
‎
‎”Ми вчили мечем, словом віри і правди,
‎Ми гинули, щоб після нас ви жили.
‎То хто ж зможе зараз підняти знамено,
‎Коли чужі руки торкнулись землі?”
‎
‎І тиша настала, як ніч опустилась,
‎Лиш вітер свистів між дерев і трави.
‎Бандера сказав і підвівся повільно,
‎”Шукати не в владі, в народі вони”.
‎
‎Хай наш Послідовник не панського роду,
‎А той хто живе без наживи і зла.
‎Хто слово “Країна” тримає у серці,
‎Хто совість свою за хабар не продав.
‎
‎І злагода стала між ними як сонце,
‎І єдності дух проростав із землі.
‎А з неба упала іскра у долоні,
‎Щоб знову горіли серця навкруги.
‎
‎І кажуть в ту ніч над Дніпром пролунало,
‎Що й люди почули розмову оту.
‎Як четверо вічних героїв стояли,
‎Народу мовляли основу нову.
‎

‎Чому в війну знов втягнутий народ,
‎А де ж оті що в м’яке крісло сіли?
‎Чому женуть в окоп простих людей,
‎А хто в краватках мовчки руки вмили?
‎
‎Чому усе що будував народ,
‎Пройшло крізь тінь, приватним миттю стало?
‎Як наші фабрики, заводи і поля,
‎В кишені впали, ряджаним шахраям.
‎
‎Хто це дозволив? Хто мовчав тоді?
‎Повірив в казку про реформи й волю.
‎І поки олігархи розділяли хліб,
‎Народ ділив тарифи і недолю.
‎
‎А нині ходить між дворами людолов,
‎І ловить тих хто просто хоче жити.
‎Чому ж не йде до Ради в коридор,
‎Дати повістки тим, хто обіцяв служити?
‎
‎І скільки буде, ще несправедливість ця,
‎Коли в окоп іде учитель, лікар, слюсар?
‎А в кабінетах множать звіт і страх,
‎Ті що мандатами прикрили свої дупи.
‎
‎Хіба ж ті руки, що тримали зброю,
‎Менш варті місця в Раді, хто війну пізнав?
‎Невже закон творити мають люди,
‎Хто із людей останнє забирав?
‎
‎Народ не хоче казок, хоче справедливість,
‎Щоб кожен відповів за слово і за чин.
‎Не хоче бачити турботи покупної,
‎А чесність, про яку з трибуни говорив.
‎
‎І якщо правда, боротьби і варта,
‎То хай і влада стане пліч о пліч.
‎Бо піднімається країна не з палаців,
‎А з тих людей, що серцем хочуть жить.
‎

‎Годі вже, люди, терпіти це зло,
‎Тут правду продали, за тепле гніздо.
‎Де судді і копи, як тінь у вікні,
‎Не служать закону, а хто заплатив.
‎
‎Де влада мов каста, немов дика зграя,
‎Що знову тарифи підняла за хмари.
‎Вони у палацах, народ у боргах,
‎Ще й серце країни стискає війна.
‎
‎Закон проти люду, немов ніж у спину,
‎Ну а “справедливість” в в’язниці закрили.
‎Та не забувайте пани що на троні,
‎Не вічно носити вам, корону й пагони.
‎
‎Майбутнє будуєте ви на піску,
‎Бо чесність продали, як рідну землю.
‎І кожен міністр, мов шулер – картяр,
‎Народ у цій партії обмухлював.
‎
‎І діти ростуть – без віри, без слів,
‎Бо бачать неправду і системи гниль.
‎Та бачать із малку, щоб бути, щоб жить,
‎То кланятись й красти потрібно уміти.
‎
‎Тут села стоять як туманні примари,
‎Бо піч не горить, дрова золотом стали.
‎І люди рахують копійки останні,
‎Щоб вижити просто, на зло олігархам.
‎
‎Про все це мовчить телебачення світле,
‎Де правду купили й про що говорити.
‎І думають люди нічого не знають,
‎Та істина вийде її не сховаєш.
‎
‎Бо скільки не крадь і як не бреши,
‎Одна лиш мораль у кінці на землі.
‎Голим приходиш і йдеш без душі,
‎Лиш костюм на тобі – все що ти заробив.
‎
‎Тож подумайте владо, про тих хто внизу,
‎Про матір що молиться в темнім кутку.
‎Про руки трудяги в мозолях й поту,
‎Що держать державу, в годину тяжку.
‎
‎Ці люди дорожче любого бюджету,
‎Вони не раби для податків і черги.
‎Це сила країни, це нації світ,
‎Всі схеми впадуть – а народ буде жить.
‎

‎Не кажіть собі -“зроблю колись”,
‎Бо “потім” стирає всі мрії.
‎Так тихо минає ранковий блиск,
‎І ніч свої крила розкрила.
‎
‎Ми часто чекаємо прийде той час,
‎Та він не приходить ніколи.
‎Бо завтра, це ніби туманний міраж,
‎Що тане на обрії долі.
‎
‎Сьогодні – це шанс, що горить у руках,
‎Це подих, що вже не вернеться.
‎А завтра лишитися може у снах,
‎В надії що потім проснешся.
‎
‎Дитинство минуло, як тихий момент,
‎Де сміх був і пісні лунали.
‎Тепер лише спогади, виросли ми,
‎Самотність, нам подруга стала .
‎
‎Без стуку дорослість прийшла у життя,
‎Із нею проблеми і втома.
‎Бо час не питає ” чого ти бажав?”
‎Він просто проходить невтомно.
‎
‎Ми так боїмося зробити той крок,
‎Який приведе нас до мрії.
‎Та гірше прожити без цілі роки,
‎Подумавши потім ще встигну.
‎
‎Не жди поки доля подасть тобі знак,
‎Не слухай поради мінливі.
‎Бо день не повториться, він ніби птах,
‎Злітає, торкнувшись події.
‎
‎Не жди ідеальності ,пастка вона,
‎Її не існує в природі.
‎Живи поки серце підказує шлях,
‎І очі горять до нового.
‎
‎Хай страх не хапає за ноги тебе,
‎І сумнів не давить на плечі.
‎Та спробу невдалу ,ще можна змінить,
‎Ніж втрачений час, мрію, речі.
‎
‎Бо мить, це вогонь що палає в тобі,
‎Не думай його погасити.
‎У правді живи, проживи у журбі,
‎Тож дій, не здавайся ,не бійся.
‎
‎Так час промайне, поки будеш сидіть,
‎Коли відкладаєш на потім.
‎І йде день за днем, ну а ти ніби спиш,
‎Під тягарем власних ” не зможу”.
‎
‎Так встань і зроби, те що треба в цю мить,
‎Хай серце веде тебе й доля.
‎Бо ” потім”, табличка зруйнованих мрій,
‎Знай життя любить слово “сьогодні”.
‎